Юрій Єрмолаєв - Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).

Це було жахливо. В мене запашіли вуха. Жовтенята рушили за мною.

— Без вас обійдемося! — гримнув на них сторож і грюкнув дверима дирекції перед носом жовтенят.

Ми піднімалися по сходах попереду сторожа. Минули «Госпчастину» зоопарку, «Дирекцію» і зупинилися біля дверей з написом «Міліція». Мені стало кепсько.

— Сидіть тут — і ні з місця, а то буде гірше,— пригрозив сторож і зайшов до кімнати міліції.

— Для чого ти затіяв цю екскурсію! — дорікнув я Павликові, хоч відразу ж згадав, що екскурсію в зоопарк пропонував я.

Павлик огризнувся.

— Скажи краще, для чого ти відв'язав поні?!

Щоб припинити суперечку, я підійшов до вікна і... захвилювався ще більше. Поруч з нашими жовтенятами стояла Іраїда Кіндратівна. Очевидно, вона прийшла в зоопарк подивитися, як у нас відбувається екскурсія. Жовтенята щось говорили їй — напевне, про нас.

— Ну і прошпетить нас зараз Іраїда! — спохмурнів Павлик.

— Нехай шпетить,— сказав я,— все одно нам уже не бути вожатими.

Тут розчинились вхідні двері, і в коридор, де ми сиділи, ввійшла Іраїда Кіндратівна разом з жовтенятами. Ми зразу ж підвелися.

— Сидіть і не виправдовуйтеся,— сказала нам Іраїда Кіндратівна і, постукавши, зайшла в кімнату міліції.

— Це ти у всьому винен, ти! — накинулася на товстуна Гошу Світланка.

— Правити не вмієш,— додав Антон.

— Я правив як слід. Поні сам на доріжку вибіг.

— А нащо ти віжкою смикав! — не вгавав Антон.

— Ось я тебе зараз смикну! — засичав на нього Гоша.

— Побийтеся мені ще...— пригрозив їм Павлик.

— Коник захотів після обіду поспати, ось і пішов в конюшню,— сказала Антонові руденька Оля. Вона любила всіх мирити.

— Звичайно,— негайно підхопив Гоша,— а то чого б йому серед білого дня на конюшню бігати?

— Не коник спати захотів, а кучер куняв! — усміхнувся Вадик, кивнувши головою на Гошу.

В цей час двері кімнати міліції відчинилися, з неї вийшли Іраїда Кіндратівна і сторож.

Ми приготувалися до найгіршого, але сторож сказав:

— Дякуйте своїй учительці. Вибачилася вона за вашу негідну поведінку. І щоб, значить, надалі таке не повторювалося! — І вже зовсім ні до чого додав: — Лишенько ви моє, а не шефи. О-хо-хо...

Щоб жовтенята не слухали, як він нас шпетить, ми прискорили крок і постаралися найшвидше піти із зоопарку.

Як тільки ми розпрощалися з жовтенятами, Павлик сказав:

— Ходімо до мого батька, порадимося. Він мусить бути вдома.

— А чим твій батько нам допоможе? — спитав я.

— Як чим? — знизав плечима Павлик.— Він же філософ! Він обов'язково підкаже нам план дій. Тоді ми більше не зробимо помилок.

Іти до Павликового батька мені не хотілося. На мій погляд, філософи будь-яке, навіть найпростіше питання тільки заплутують. Один раз ми вже радилися з ним про те, як вивести нашу ланку в передові, і нічого вартого він не запропонував. Поговорив трохи про силу волі і людську гідність і побіг на лекцію. Ось батько Наді Полозової здорово нам поміг! Тільки завдяки йому ми підтягнули другорічника Батова.

— Може, до Надійки сходимо,— запропонував я.— У її батька теж вихідний.

— Ні, ходімо до нас,— наполягав Павлик,— заодно і пообідаємо.

Це мене переконало. Мама Павлика в філософію не вдається. Найбільше на світі любить пригощати.

Але, на превеликий жаль, Павликова мама кудись пішла, а батько був удома.

— Прийшов зі своїм товаришем по навчанню,— побачивши мене, сказав він Павликові.

Батько Павлика, Сергій Никодимович, чомусь усіх його однокласників називає товаришами по навчанню.

Квартира у Павлика велика, заблудитися можна. Це тому, що він живе не в простому будинку, а в експериментальному. З вібропанелей. Вони довгі. Ось і коридор в їхній квартирі довгий, але вузький. Вдвох з батьком Павлика нам навіть розійтися важко. Хоч він не дуже товстий. Ми вервечкою пройшли в першу кімнату. Сергій Никодимович показав мені на крісло і сказав, щоб я почувався як удома.

Я кивнув головою і присів на краєчок тумбочки — кружала з зеленою оббивкою. Я бачив батька Павлика, напевне, всього разів зо три, і то коли він поспішав. А тепер розгледів його спокійно. Виявляється, Павлик дуже на нього схожий. Ніс цілком такий же. Тільки горбинка менша. Не встигла ще вирости. І волосся таке ж прилизане з боків. У Павлика воно, правда, стирчить на маківці, але це тому, що не встигло ще вилізти, як у батька.

— Ну-с, молоді люди, які світові проблеми розв'язуємо? — звернувся до нас Сергій Никодимович. При цьому він погладив свою голу маківку. Напевне, вона мерзла без волосся.