Юрій Єрмолаєв - Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).

Він хотів показати, як бурхливо стали рости квіти після його поливок, але тут Гошина мама внесла до кімнати нову жарівку з пиріжками.

— Ці вже з яйцями... Куштуйте, дітки, зараз ще з цибулею дійдуть.

— Не треба більше. Дякую! Нам час додому,— сказав Павлик і пішов до виходу.

— Заходьте ще! — крикнула нам навздогін Гошина мама.— 3 вами Гошенька хоч пиріжок з'їв.

Коли ми опинилися в безпеці, Павлик запитав мене:

— Який висновок зробимо з цих відвідин?

— Молодець Гоша! — сказав я.— Сам себе привчає до порядку. Тверда людина!

— А якщо глянути вглиб? — запитав Павлик.

Я знизав плечима.

— Мені, наприклад, стало ясно, чому в Гоші самі трійки,— сказав він.

— Чому ж?

— Сите черево до науки глухе,— пояснив Павлик.

Я розсміявся:

— По-твоєму, всі хороші учні приходять до школи голодні?

Павлик зміряв мене нищівним поглядом:

— Хіба я про це кажу! Невже не зрозуміло, що надмірна ситість веде до лінощів? А лінощі, сам знаєш, до чого.

До чого ведуть лінощі, кожний дурень знає. Але з Павликом я все ж не погодився. Якщо міркувати так, як він, то замість того, щоб учити уроки, досить просто не поснідати перед школою. Ось і будеш тямити на уроках краще за будь-якого відмінника. Але це не так. Отже, міркування Павлика, як сказав би його батько-філософ, позбавлені глузду і не мають під собою грунту.

До кінця тижня ми вже знали про своїх таємних підшефних ось що. Головний клопіт Гоші полягав не в тім, щоб побільше з'їсти, а в тім, щоб спекатися додаткових порцій, якими постійно напихають мама з тіткою. Щоправда, діяв він неправильно: вдома спекувався їжі, не наїдався як слід, тому і жував постійно в школі бутерброди і пиріжки. Але ж цими пиріжками він збирався нагодувати після школи бездомних псів і кішок. Треба пояснити йому це.

Худенька Світланка найбільше уваги приділяла своєму братикові Антону. Всюди тягла його за собою, хоча це було зовсім не обов'язково. Світланчина мама не працювала і дуже хвилювалася, коли Світланка брала з собою Антона. Але їй це було просто необхідно. Виявляється, Світланка вирішила стати вихователькою в дитячому садку і вже тепер готувалася до своєї майбутньої професії, виховуючи Антона. Тому в розмові з нами про Антона вона інколи називала його «неможливою» або «важкою» дитиною.

Руденька Оля, на відміну від Світланки, страшенно любила вертітися перед дзеркалом. І ще вона заздрила старшокласникам. Бо вони можуть приходити до школи в модних платтях, а другокласники — тільки в формі. Оля вважала це великою несправедливістю. Оля мені подобалася. Кожну нашу пропозицію вона приймала із захопленням і охоче робила все, що їй доручали. Вчилася Оля добре, тільки математика їй давалася важко.

А найбільш здивував нас Вадик. Він хоч і вчився абияк, виявився на диво різнобічною людиною. Напевне, тому, що любив читати і ходити на всілякі виставки і в походи. Минулого літа, на початку канікул, Вадик навіть зібрався втекти нишком з дому мандрувати. Наготував повний мішок сухарів, приховав дві банки «Сніданку туриста», коробку сірників, пачку солі. Але мандрувати самому скучно і небезпечно, особливо в тайзі або тундрі, де водяться хижі звірі, а намовити кого-небудь з товаришів не вдалося. Так мандрівка і не відбулася.

Вдома, під своїм ліжком, Вадик зберігав в ящику, якого сам зробив, усі надаровані йому іграшкові пістолети, пугачі, рушниці й автомати. Вони були укладені у строго визначеному порядку і блищали як новенькі. Це тому, що Вадик протирав їх по кілька разів на день.

Павлик вирішив, що Вадик буде військовим і винайде в цій галузі щось видатне, а я подумав, що ким би він не став, обов'язково буде ще й сатириком. Надто вже влучно він іноді висловлювався. В зоопарку, наприклад, зимову сплячку звірів Вадик порівняв з канікулами ледарів. Адже ледарі під час канікул теж сплять безпробудно. І під час нашої першої зустрічі, коли Вадик, зображуючи військового санітара, повз до дошки і весь вимастився, він напрочуд вдало висловився: «На фронті без втрат не можна». Та і деяким пістолетам зі своєї колекції він дав досить точні назви. Наприклад, автомат, в якого під час стрільби запалювався червоний вогник, він називав «банькатим торохкалом».

Не були ми тільки у ввічливого тишка Бориска. Павлик іти до нього не хотів.

— Дарма час змарнуємо. Він без недоліків.

— А ти знаєш, чим він цікавиться? — запитав я і цим переконав Павлика.

Ми вирушили до Бориска.