Юрій Єрмолаєв - Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).

— Ми не можемо залишити жовтенят тепер, коли в нас уже вироблено план дій,— сказав мені Павлик, як тільки він оговтався від слів вожатої.— Чому ти мовчав і стояв як укопаний?

— А ти чого мовчав? — запитав я Павлика і додав: — Може, займемося чимось іншим? Подумаєш, жовтенята...

— Як можна займатися чимось іншим, якщо ми тепер знаємо, що нам робити,— розпалився Павлик.

— Ми, може, і знаємо, а вожата цього не знає,— заперечив я,— вона ж заборонила нам ходити до жовтенят.

— Подумаєш, заборонила,— гмикнув Павлик і випалив: — А ми будемо керувати жовтенятами таємно!

— Як? — перепитав я і охнув. Думка Павлика аж окрилила мене,— Гаразд! — сказав я чомусь пошепки.— Ми будемо таємними шефами.

— Давай п'ять! — запально вимовив Павлик, і ми міцно потиснули один одному руки.

Почати таємне шефство було вирішено з вивчення індивідуальності товстуна Гоші. Пункт перший нашого плану довелось відмінити. Зустрічатися з жовтенятами щодня на великій перерві було тепер ризиковано. Тому ми переписали цей пункт інакше: «Зустрічатися з жовтенятами щодня після школи у нашому дворі. Жовтенятські збори іменувати для конспірації дружніми зустрічами».

Наступного дня, вивчивши уроки, ми пішли на дружню зустріч до Гоші Краваткіна. Вирішили побачити його в домашній обстановці. Адже вдома людина може виявитися зовсім іншою. Ось у нас у другому класі вчилася одна тихоня. Ми навіть назвали її «Мишкою-норівкою». А вдома вона, виявляється, грубіянила матері, і бабуся боялася попросити її що-небудь зробити. Я нагадав про цей випадок Павликові, але він заявив, що таке трапляється дуже рідко і нічого подібного в даному конкретному випадку бути не може. Відповів навдивовижу так, як батько.

Гошу ми застали на кухні. Він сидів на табуретці із закритим ротом і мукав, мотаючи головою. Поруч стояла повна жінка. Вона намагалася впхати Гоші в рот ложку каші.

— Ну, з'їж, синятко, ще трішки, ще півложечки... Тоді у тьоті Зіни не будуть боліти ноги.

Гоша продовжував мотати головою. Мені це сподобалося. Досі я бачив тільки, як Гоша жує.

— Він хоче, щоб я була інвалідом,— басом мовила жінка, схожа на Гошину маму, тільки трохи нижча, зате повніша, очевидно, її сестра.

Тітка Зіна, засукавши рукави, місила тісто у великій глиняній мисці. Нас ніхто не помічав. Ми потупцювали біля дверей, потім Павлик голосно кахикнув. Обидві жінки разом обернулися до нас:

— Ви до кого? Вам кого?

А та, що місила тісто, запитала саму себе:

— Невже я знову не зачинила вхідні двері?

Гоша від несподіванки відкрив рота. Цим миттєво скористалася його мама і вкинула туди ложку каші.

Гоша скривився. Хотів заревіти і виплюнути кашу, але через нас передумав і проковтнув.

— Ми во...— почав було я і затнувся. Говорити, що ми вожаті, тепер не можна.

— Ми — старші товариші вашого сина,— виручив мене Павлик,— хочемо з ним поговорити.

— Петрик і Павлик — вожаті нашої зірочки,— представив нас Гоша.

Ми зразу відчули себе впевненіше. Отже, діти ще не знають про нашу відставку.

— Проходьте до кімнати,— заметушилися мати і тьотя Гоші.— Запрошуй гостей, Гошенько, чого стоїш?

Усі разом ми пройшли до кімнати. Там стояв великий розсувний стіл, увесь заставлений тарілками.

— Ви чого так рано вечеряєте? — запитав Павлик.

— Це ще не вечеря,— проковтуючи рештки каші, прошамкав Гоша,— ми ще обідати не закінчили.

З кухні з жарівкою, повною гарячих пиріжків, увійшла Гошина тітка.

— Пригощайтеся, хлопчики. Пиріжки зі щавлем... Може, і Гошенька під'їсть з вами,— проспівала вона.

Ми взяли по пиріжкові. Мама з тіткою втупилися в Гошу, і під їхнім магічним поглядом він теж узяв пиріжок. Обидві жінки радо зітхнули, ніби в них камінь з душі впав, й одночасно погладили Гошу по голові. Але як тільки вони вийшли на кухню, Гоша засунув пиріжок за пазуху і відразу ж затеребив сорочку: пиріжок ще був гарячий.

— Для кого ховаєш? — запитав Павлик.

— Ні для кого,— відтягнувши комірець і дмухаючи собі на живіт, промовив Гоша.— Набридли вони! Привчили цілісінький день жувати. Мені і в класі хочеться. А там не можна. Ось я і відучуюсь. Як відвернуться — раз! —їжу за пазуху, нібито проковтнув. На вулиці якомусь псові віддам.

— А як же суп? Його за пазуху не виллєш.

— Я супом квіти поливаю,— довірливо повідомив Гоша.