Юрій Єрмолаєв: Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).

Але коли ми ввійшли до класу, Іраїда Кіндратівна вже відпустила додому дівчаток і ворожого автоматника, а при нас відправила до роздягальні снайпера з товстуном. Мене і Павлика попросила затриматися.

«Добре хоч без них вичитає»,— подумав я.

Але Іраїда Кіндратівна сказала:

— Я розумію, чому ви так вчинили. Вам захотілося якнайшвидше завоювати довір'я малюків. Але поспішати в такій справі не можна.

Ми і самі розуміли, що авторитет швидко не здобудеш. Треба діяти поступово, а головне, продумано. Ми полегшено зітхнули, і я запропонував Іраїді Кіндратівні:

— А що як повести жовтенят на екскурсію в зоопарк?

— До екскурсії ми прочитаємо про всіх диких тварин і вразимо жовтенят знаннями,— підтримав мене Павлик.

— Непогано придумали,— усміхнулась вчителька. Але як тільки Іраїда Кіндратівна нас відпустила, я сказав Павликові:

— Ми б уже сьогодні завоювали авторитет, якби Іраїда довше затрималася в роздягальні.

Павлик, як завжди, зі мною не погодився:

— Боюся, що сьогодні ми діяли не зовсім правильно,— замислено мовив він.

Два вечори просиділи ми з Павликом у шкільній бібліотеці за читанням праць відомого дослідника диких тварин Брема. Павлик вивчав хижих і декоративних птахів, а я — звірів.

У неділю я прийшов до школи раніше, ніж ми домовились. Але там уже були Павлик, вухатий снайпер Вадик і худенька, довгонога Світланка з якимось кучерявим карапузом.

— Ось, помилуйся,— кивнув у бік карапуза Павлик,— братика з собою привела. Навіть не розуміє, що в нас не розважальна прогулянка, а пізнавальний збір-екскурсія.

— Не піду без Антона! — тупнула ногою Світланка і заплакала.

Антон теж відразу ж насупився і підтримав її гучним ревінням. Павлик розгубився.

— Уявляєш, що буде, коли вони всі почнуть приводити на збори молодших братів і сестер!

— Не бійтеся,— сказав нам вухатий Вадим,— я не приведу. В мене їх нема.

— Гаразд, візьмемо Антона. Може, його нема з ким залишити,— примирливо сказав я і відвів Павлика в бік: — Не гарчи на них, а то ми не зуміємо завоювати авторитет!

Павлик тяжко зітхнув і сказав Світланці:

— Нехай іде, але щоб це було востаннє.

Антон миттю перестав плакати і смикнув сестру за рукав:

— Вони мене беруть, можеш не ревіти.

Світланка витерла сльози і вдячно глянула на мене.

Поки ми розв'язували цей конфлікт, підійшли руденька Оля і щуплявенький Бориско: так звали хлопчика, котрий під час першої нашої зустрічі з жовтенятами зображав ворожого кулеметника. Бориско і Оля були вдягнуті по-святковому. Він — у чорному новому костюмчику, а вона — в теплому платтячку темно-синього кольору, з блакитними стрічками в кісках. Останнім приплентався Гоша. На ходу він дожовував пиріжок.

— Дисципліна у тебе кульгає,— зауважив йому Павлик і показав на шкільний годинник: на ньому було п'ять хвилин по дванадцятій.

Гоша задер голову, щоб подивитися, котра година, і похлинувся. Жовтенята почали гамселити його по спині. Очевидно, вони вже не вперше допомагали так Гоші: налетіли на нього не змовляючись. Нарешті червоний від натуги Гоша перестав кашляти, і Павлик скомандував:

— Ходімо!

Від нас до зоопарку всього два провулки. Ми пройшли їх, можна сказати, без пригод. Тільки на одному з поворотів Антон сховався від сестри в телефонну будку. Але Павлик відразу ж витяг його звідти і наказав Світланці:

— Тримай за руку, бо відправлю додому обох!

Перед входом у зоопарк Павлик зупинив жовтенят, дістав з кишені якогось папірця і зразу підбадьорився.

— Увага! — голосно сказав він.— Зачитую план-маршрут нашої екскурсії по зоопарку. Екскурсію проводимо під девізом: «Ми, діти-жовтенята, поздоровляємо вас, звірята!..»

— Ой, як цікаво! — зраділа руденька Оля.

— А з чим ми поздоровляємо звірят? — запитав дошкільник Антон.

— Це тебе не стосується. Ти поки що не жовтеня і можеш поздоровляти з чим хочеш,— відповів Павлик і почав читати далі, але жовтенята зашуміли:

— Ми теж не знаємо, з чим звірів поздоровляти!

— Поясни, будь ласка!

Павлик, очевидно, і сам цього не знав. Написав безглуздий девіз і сів з ним у калюжу. Треба було його виручати. А то знову з авторитетом почалося щось негаразд. Я не розгубився і сказав:

— А ви самі здогадайтесь, з чим можна поздоровити звірів восени.

— З початком навчального року,— висловився все той же настирливий дошкільник Антон.

— Вони ж не вчаться,— смикнула його Світланка і припустила: — Може, з настанням осені?