Юрій Єрмолаєв: Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).

— Значить, ось ми — вожаті ваші...

Худюсінька дівчинка з першої парти хихикнула, а вухатий хлопчак, який сидів біля підвіконня, поряд з квіткою бегонії, справедливо зауважив:

— Це ми знаємо. Нам Іраїда Кіндратівна сказала.

— Я зголоднів! — несподівано оголосив на весь клас добродушний товстун з третьої парти. І вийняв з портфеля булку з маслом.

— Потерпи! Їсти слід у строго визначені години,— грізно сказав Павлик.

Сам він завжди дотримувався режиму. Але навіщо ж сердитися? Так ми не сподобаємось жовтенятам. І я смикнув Павлика за рукав.

Павлик обернувся до мене і мовчки, одним поглядом, зажадав:

«Де ж твоя спільна мова? Давай знаходь її швидше».

І я наче прокинувся:

— Діти! — вигукнув я.— Як відомо, всі люди ходять ногами. А ще можна ходити і так.— Я швидко зробив стійку і пройшовся від класної дошки до дверей на руках.

Жовтенята весело застрибали на своїх лавах і загрюкали віками парт. А рожевощокий товстун з третьої парти облишив свою булку з маслом, вийшов у прохід і спробував звестися на руках. Але в нього нічого не вийшло. Тільки звалився і всіх насмішив.

— Не журись! — заспокоїв я товстуна і пообіцяв: — До кінця чверті ви всі будете ходити на руках!

— А я вас на двоколісному велосипеді навчу їздити,— пообіцяв Павлик.

— Справді?! — радісно вигукнула руденька дівчинка з бантом на голові.

Але тут я помітив, що вухатого хлопчика, який сидів за партою біля вікна, акробатика і велоспорт не цікавлять. Він, напевно, мріяв стати снайпером, тому що цілився авторучкою у вазон на підвіконні.

Я підійшов до нього. Хлопчак злякано закліпав віями і сховав ручку за спину.

— Хіба так уцілиш? — посміхнувся я.— Треба заплющити одне око і цілитися не поспішаючи. А лікоть поклади на парту. Необхідна тверда опора. Ось глянь!

Я навмисно відійшов подалі, до вчительського столика, і прицілився звідти, щоб показати свою влучність. Раз! — і пущена мною ручка затріпотіла у вазоні.

Власник ручки був задоволений. Він глянув на мене з повагою і почав цілитися так, як я пояснив.

Тут нарешті і Павлик отямився. Він зрозумів, що таке моя «спільна мова» і гукнув до дітей:

— Влаштуємо змагання військових санітарів! Біля дошки лежить поранений. Хто з кінця класу швидше доповзе до нього по-пластунському? Повзти по двоє. Підводитися не можна: над вами свищуть кулі.

До стіни між партами відразу підбігли стрілець-снайпер і товстун-акробат.

— Один! Два! Три! — скомандував Павлик.— До дошки повзи!

Товстун і снайпер лягли на підлогу і запрацювали ліктями. А щуплявий хлопчик з передостанньої парти відразу ж перетворився на ворожого кулеметника.

— Тра-та-та-та-та! — зацокотів він у бік пластунів.

— Не піднімайтесь! — попередив я.— Противник відкрив артвогонь.

Підбадьорений мною хлопчик-противник навіть кинув у пластунів зіжмаканою промокашкою і зашипів, мов запалювальна бомба. Товстун не проповз і півшляху, як ударився об парту. Він сів на підлогу і почав терти ушкоджене коліно. А снайпер — шмиг-шмиг — і вже біля дошки, перебинтовує пораненого.

— Перший переможець! — проголосив Павлик і підняв руку снайпера.

Всі відразу засміялись: рука в нього була вимащена, куртка зім'ята.

— Без втрат на фронті не можна,— вдало висловився снайпер, а Павлик скомандував:

— Друга пара, на старт!

— Потім будуть змагатися переможці, і ми з'ясуємо, хто перший пластун зірочки,— оголосив я.

Це надихнуло жовтенят. На старт вийшли худенька дівчинка та її руденька сусідка по парті. Вони поповзли, не чекаючи команди. Але Павлик не став їх повертати. Якщо одночасно почали, то яка різниця. Всі стежили за пластунами — навіть ворожий автоматник припинив стрілянину,— тому ми і не помітили, як до класу ввійшла Іраїда Кіндратівна.

— Що у вас коїться? Олю, Світланко, негайно встаньте! — зажадала вона.

— У нас змагання військових санітарів,— пояснив Іраїді Кіндратівні товстун з ушкодженим коліном,— ми виявляємо, хто перший пластун зірочки.

— Поки що я бачу тільки першого замазуру,— кивнула на снайпера Іраїда Кіндратівна і сказала мені і Павлику: — Ведіть хлопчиків митися, а я займуся дівчатками.

В класі залишився тільки ворожий автоматник.

Ми допомогли товстуну і снайперу вимити руки і почистити шкільну форму. Потім неохоче повернулися до класу. Адже там ми нічого втішного не чекали. Особливо я боявся, що Іраїда Кіндратівна почне нас вичитувати при жовтенятах. Тоді ми ніколи не зможемо завоювати в них авторитет. Краще було нам не затівати усього цього...