Юрій Єрмолаєв - Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).

— Ось такого б вірного пса мати,— мрійно промовив Гоша.

— Собаки дуже до людини прив'язуються,— сказав Вадик.— Хазяїн для них все одно що бог або кумир який-небудь.

— Серед котів теж є вірні,— заявила Світланка.— Коли до нашої бабусі проходять чужі люди, в Мурки навіть шерсть піднімається дибом.

— Вона шипить, як проколота шина,— додав Антон.

— А птахи, гадаєте, не вірні? — запитав Бориско.— Он сокіл, на що злий хижак, і той людям допомагає полювати.

— А голуби пошту доставляють,— зауважила Оля. Ми поговорили ще трохи про собак і птахів, а потім Павлик запропонував:

— Давайте вияснимо, хто в нашому будинку має птахів, собак і всяких інших тварин. Будемо піклуватися про них разом з господарями.

На цьому ми закінчили наш збір. А обхід квартир призначили на завтра, зразу після уроків.

Наступного дня, перед тим як піти до господарів собак, птахів та інших тварин, я запропонував Павликові:

— Розділимося на дві групи. Одна піде зі мною, а інша — з тобою. Так ми швидше все з'ясуємо. І потім, мало хто може зустріти нас з жовтенятами в під'їзді. Не забувай, що ми шефствуємо таємно.

— Кому ти кажеш?! — обурився Павлик: що не кажи, а це була його ідея.— Звичайно, підемо окремо, щоб ніяких підозр.

Павлик відразу ж включив в свою групу руденьку Олю — нашу спільну симпатію, снайпера Вадика і котячого ворога Бориска. Мені дістався товстун Гоша і худенька Світланка. Щоб зрівняти сили Світланка заявила:

— Я збігаю за Антоном. Тоді нас теж буде четверо. Не встиг я рота розкрити, як вона була вже в під'їзді. Коли Світланка повернулася з братом, я запитав дітей, що оточили мене:

— Хто з вас має домашніх тварин?

— Я хочу завести цуцика, але мама не дозволяє,— поскаржився Гоша.

— У нас є кішка,— похвалилася Світланка,— тільки живе вона у бабусі.

— Яка ж вона ваша, вона бабусина! — засміявся Гоша.

— Ні, наша,— вступився за свою сестру Антон,— бабуся взяла її на деякий час, бо їй самій скучно.

— Краще б вона тебе взяла,— сказав йому Гоша,— з тобою не занудьгуєш.

Я був цілком згоден з Гошею. Але Антон не вловив насмішки і зрадів. Йому здалося, що Гоша його хвалить.

— У нас удома ще рибки є,— повідомив він.

— Рибки не тварини,— відразу ж поправив його Гоша.

— А хто ж вони? — здивувався Антон. Мабуть, усіх живих істот на землі він ділив тільки на людей і тварин.

— Риби належать до земноводних,— пояснив я Антонові і, щоб уникнути зайвих запитань, поспішно сказав: — Але ми все одно їх врахуємо.

— Тоді ходімо до нас. Подивимось рибок,— потягли мене за руку Світланка з Антоном.

Заперечувати було марно.

Світланка відкрила квартиру ключем, який висів у неї на шиї на мотузинці. Світланчина мама пішла до крамниці, і Світланка була повною господинею. Антон потягнув нас до вікна. Там на підвіконні стояла велика кругла банка. В ній плавали пузаті рибки з довгими хвостами і булькатими очима. Вони весь час відкривали роти.

— Рибки розмовляють,— пояснив нам Антон.

Я посміхнувся і промовчав. Нехай думає так, а то скажеш, що рибки не говорять, потім мороку лише матимеш, запитаннями замордує. Хоча мені все ж хотілося сказати Антонові, що рибки мовчать, крім, звичайно, дельфінів.

Рибки в банці були різного кольору: три рожеві і дві чорні.

— Красиві? — запитала мене Світланка. Їй дуже хотілося, щоб рибки мені сподобалися.

— Ага,— кивнув я головою,— подібні на пір'їнки жар-птиці.

— А як їх звуть? — запитав Гоша.

— Тюпи,— відповіла Світланка.— Вони в нас усі Тюпи. Тільки під номерами. Чорні Тюпи номер один і номер два. А он та, рожевенька, номер три.

— Так рожеві всі однакові,— сказав я,— як же ви їх відрізняєте?

— А ось і не однакові! — обурився Антон.— Ти що, сліпий, чи що? В них мордочки різні.

— Справді,— підтримала його Світланка і, просунувши у воду палець, покликала: — Тюпи! Тюпи!

Рибки підпливли і стали хапати її за палець. Ми всі встромили в банку по пальцю. Рибки стали тицятись об них і широко відкривати роти. Моєму пальцю зробилося лоскотно.

— Давай їх погодуємо,— сказав Антон сестрі.

Світланка дала братові пакетик. Антон розкрив його і кинув у воду хомут червоних черв'яків. Рибки навперейми стали хапати їх і ковтати.

— Засиділися ми,— спохопився я і повів дітей до Гошиної сусідки.

У неї жили черепахи і сороченя. Ми, справді, дарма так довго сиділи у Світланки. Гошина сусідка вже закінчила годувати своїх вихованців, і вони влаштувалися на нічліг. Черепаха Машка залізла під шафу з книгами, де вона завжди спала. А сороченя Чіп дрімало у клітці на жердинці. Сусідка попросила нас не шуміти і не турбувати Машку з Чіпом. Ми взнали у неї номери квартир, в яких живуть хвилясті папужки, хом'ячки та їжачок, і попрямували до їхніх власників.