Юрій Єрмолаєв - Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).

Я подзвонив двічі. Ніхто не відповів. Очевидно, господар ще не приїхав з дачі. Про всяк випадок я стукнув кілька разів кулаком у двері: раптом господар не чує дзвінка. Двері від моїх ударів відчинились. Вони виявилися незачиненими. Я ступив в маленький передпокій, але не встиг покликати господаря, як до мене з кухні вийшла вівчарка-вовк. Вона спокійно обійшла мене і вмостилася перед виходом.

— Ей, хто тут є? — поспішно крикнув я, сподіваючись, що господар вівчарки теж на кухні.

Ніхто не відповідав. Тільки вівчарка уважно глянула на мене, піднявши вгору морду.

«Влип! — майнуло в голові.— Господаря нема, а Арс мене не випустить». Я знав, що навчені собаки впускають до квартири кого завгодно, а вийти не дають.

Так і є. Щойно я зробив крок до виходу, як Арс погрозливо загарчав.

— Це нечесно,— сказав я йому лагідним голосом.— Я ж нічого не взяв і прийшов заради тебе.

Арс згідливо мотнув головою і глянув на мене так, ніби сказав: «Якщо ти прийшов заради мене, то і залишайся зі мною».

Тут на ніс Арсу сіла муха, і він замотав головою. Мені стало смішно і не так страшно. Я вирішив присісти біля стіни на підлогу: стільців в передпокої не було. Але як тільки я почав опускатися, Арс загарчав ще грізніше, ніж перший раз. Я одразу випрямився, наче за командою «струнко».

«Ну і шкоднюга! Сам лежить, а мені навіть сісти не дає». Я докірливо похитав головою і тут же відчув, що муха, яку зігнав зі своєї морди Арс, сіла на мій ніс. Я ворухнув рукою, щоб зігнати її, але Арс прийняв мій жест за погрозу і звівся на весь свій могутній зріст.

Мені стало моторошно. Я тут же закляк як статуя. А противна муха знову стала докучати. Я відвернувся від вівчарки і став кривлятися: вирішив зігнати муху рухами обличчя. Мусі, очевидно, така гра подобалася. З носа вона переповзла на щоку і трохи відпочила у впадинці між носом і верхньою губою. Потім підповзла до вуха.

Арс заспокоївся, знову розлігся біля дверей, але раптом піднявся і почав чухати собі бік. Ні, вони прямо знущалися наді мною, ці муха з собакою. Від того, що Арс чухав свій бік, мені стало ще лоскотніше. Я скривив губи, витягнув їх у бік вуха і дмухнув — муха не відлітала. Арс же насторожився і перестав чухатися, йому здалося, що я знову щось затіваю.

Та ось на сходах пролунали кроки і голоси дітей. Арс відійшов від дверей і сів поряд зі мною. Я, не рухаючись, став чекати, чим це все скінчиться. Голоси наближалися, двері відчинилися. Першим до передпокою увійшов літній чоловік. (Я відразу зрозумів, що це господар Арса.) За ним з'явилися Павлик, Вадик, Світланка за руку з Антоном, Оля, Бориско. Гоша, як завжди, замикав. Мені стало страшенно ніяково. Добре, що господар прикрив мене дверима. Мені б скористатися цим і вискочити на майданчик, а трохи згодом увійти, ніби нічого не трапилося. Але огидний Арс, хоч і вітав господаря, все одно одним оком косував у мій бік. Нічого не залишалося, як вийти з-за дверей і сказати:

— Вибачте, я теж до вас, але прийшов раніше, двері ж у вас не були зачинені.

— І довго тебе Арс протримав? — запитав господар вівчарки.

— Зовсім небагато, хвилин зо три,— сказав неправду, зрадівши, що він не розсердився. Я чомусь думав: якщо собака злий, то і господар такий самий.

— Ну нічого. Ти на Арса не ображайся,— весело сказав господар.— Служба є служба. Адже він не знав твоїх намірів.

— Я не серджусь,— запевнив я господаря.— Я тільки боявся, що чекатиму вас довго. Адже Арс мені ні сісти не давав, ні до обличчя доторкнутися. А мені на ніс муха сіла.

Всі засміялися, а господар квартири сказав:

— Отже, ти теж із «Синього хреста».

Виходить, діти вже все йому розповіли.

— Ми всіх домашніх тварин нашого двору на облік узяли,— сказав Павлик господареві Арса.— Ось і з вашим Арсом хочемо познайомитися.

— Для декого це знайомство почалося не дуже вдало,— посміхнувся господар Арса і повернувся до мене: — Тепер Арс надовго збереже до тебе недовір'я.

— Так і треба, нехай не ходить сам,— дорікнув мені Павлик. Він був задоволений, що може зробити мені зауваження при дітях.

— Бачиш, як погано відриватися від колективу,— засміявся господар і запросив нас до кімнати.

Ми повсідалися на стільцях, і я помітив, що Арс справді не зводить з мене насторожених очей: мабуть, думає, як би я чогось у кишеню не всунув. Він ліг біля ніг господаря, а морду повернув у мій бік.