Ярослав Стельмах - Голодний, злий і дуже небезпечний, або якось у Чужому лісі

- А нащо ти оце воду тягаєш цілими бочками? - поцікавився лев, крокуючи поруч.

- А шо ж, відрами? Поки поллєш усе, так ухекаєшся, що ого-го.

- Що поллєш?

- Та город же. Город у мене. Бурячки, петрушка, часник, бодай йому лиха година.

- Город? - аж зупинився лев. - Так у тебе город?

- А ти що, глухий? - чемненько озвався сіроманець.

- І ти його поливаєш?

- Поливаю, бодай воно все засохло!

- А навіщо?

- А їсти щось же треба? Траву, може? Чи листя? Повітрям мені харчуватися? Отож і готую бощик, картоплю варю.

- Оце так-так! - проказав Толябун. - А дичина? Та, зрештою, підбіжи до сільця та вхопи курку чи порося яке.

- Е-е, - протягнув Вовк, - були тут поросята. Троє. Зачинились у будиночку, і ніяк їх не візьмеш. Поліз я через димар, а вони казан на вогонь поставили. Я прямісінько в окріп. Ошпарився увесь.

- Та що це в тебе всі пригоди якісь нещасливі? Аж за серце хапає.

- Ти краще вхопив би за ручки та поміг мені, - невдоволено буркнув Вовк.

- А, давай-давай, - погодився лев.

Отак, штовхаючи поперед себе візок із бочкою, вони прибули на Вовкове подвір’я.

- Ну й гидота! - казав лев, наминаючи картоплю. - І як ти їси її?

- А так, як і ти! - буркнув Вовк. - Гидота-гидота, а чавунця як не було.

- Голодний дуже. Ото й їм.

- А я ситий?

- Якби ж оце м’ясця! Свіженьких відбивних чи котлеток пательню, ум-м… Або качечок, запечених у глині.

- Ех-хе-хе, - і собі зітхав Вовцюга. Де вони, ті золоті часи? Я вже давно вегетаріанцем став. Ти присоли, присоли, воно смачніше буде.

- Ну, я розумію, - мовив по хвилі Толябун. - Я тут звір новий. Але й то, бач, мало те зайчисько не вхопив. А ти! Ти ж старожил, то чом оце на овочах гибієш?

- Отож бо й воно, що новий, - зітхнув Вовк. - Не знаєш нічого. Тут, брате, такі діла, що зарікся я м’ясо й рибу їсти.

- Щодо м’яса - зрозуміло. Ну, а рибу чого ж?

- Та розумієш, лисиця якось піддурила. «Іди, - каже, - на річку, встроми хвоста в ополонку та й наловиш рибки». Я й пішов, а хвіст мій…

- Та годі, годі, - урвав розповідь лев. - Слухати не можу. Знов у дурні пошився. Ну та нічого. Нас тепер двоє. Не хлопці, а орли! Герої! Голодні не будемо. Я собі тут план один прикидаю. Тільки кебету треба мати, а не в окріп лізти. Ще про нас заговорять. Усі в нас отут будуть! - стиснув пазурі в кулак.

«Добре йому поради давать, зайді африканському, - подумав Вовк. - Ще невідомо, до чого мене ця дружба доведе». Але вголос сказав:

- Добре було б. А то вже на смик перепався.

- Хо-хо, на смик! - зареготав лев. - Видать, тобі петрушка на користь іде. Здоровий, як бугай.

- Та де там здоровий, - одмахнувся Вовк, але потай таки зиркнув на свої біцепси.

«Таки є, є ще сила молодецька», - вдоволено подумав.

- Слухай, - мовив, - а що це ти про зайча якесь увесь час торочиш?

- Та розумієш, - зам’явся лев. - Втекло, капосне, од мене, десь тут бігає. Все одно спіймаю, аби тільки дороги додому не знайшло. Мале, мале, а язика вже навчилось показувати. «Толябун, - каже, - по-нашому значить Толик». Я йому покажу Толика! Я од злості навіть дерево обдряпав. Чекай, а чи по ньому воно не здогадається, звідки ми прибігли, не втече додому?

- Ну то не біда, - засміявся Вовк. - Слухай-но.

І хоч поблизу нікого не було, він зашепотів щось левові на вухо.

- О, молодця! - похвалив той. - Здорово придумав! Я ж казав, що вдвох ми - сила. То ходімо!

І обоє подалися з хати.

Бурмосик з Люською обминали просторе поле, що рясніло яскравими квітами.

- Ой, які гарні квіти, - мовило в захваті зайча. - Було б у нас більше часу, я обов’язково назбирала б оберемок.

- Запам’ятай це місце, - мовив серйозно Бурмосик, - і обминай його десятою дорогою.

- Чому?

- Тому що насправді це не поле, а Страшне болото, і сюди ніхто ніколи не потикається. Поглянь он туди, - вказав лапкою Бурмосик.

Вдалині, посеред болота, клубочився і здіймавсь угору густий туман.

- Там, щоб ти знала, живе Болотяник, який заманює в трясовину, тож ніколи не гуляй у цих місцях, якщо не хочеш потонути.

- Ой, як страшно, - притулилась Люська до Бурмосика, - а який він, цей Болотяник?

- Це таємниця, і ніхто не знає її. Та, мабуть, ніколи й не знатиме, бо він не виходить із туману, а тільки вряди-годи квилить - так жалібно й моторошно водночас. Того ж, хто піде на поклик, враз засмокче.

- Добре, що ти попередив мене, - притихла Люська. - Але які гарні квіти, - додала з жалем. - Так і хочеться сплести з них віночок.

- Може, зайдемо до нас, і ти поїси? - запропонував Бурмосик.

- Ні-ні, - заперечило зайча. - Ти ще не знаєш, скільки часу я можу бігати, гратись, зовсім не відчуваючи голоду. Ходімо швидше. До того ж, у нас майже повен кошик суниць.