Ярослав Стельмах - Голодний, злий і дуже небезпечний, або якось у Чужому лісі

- Що? - розплюшив той уже було склеплені повіки.

- Та ви ж обіцяли про лева розповісти.

- Про якого лева?

- Про того, шо недавно тут пробігав.

- А-а-а, - згадав старий. - Щоб йому живіт до спини присох!

- От-от! Що ж він зробив?

- Значить, діло було так, - почав Кажан. - Уранці я повернувся з болота, куди літав на полювання. Там, коло берега, комарі особливо смачні. Такі жирненькі, вгодованенькі, тож наївся досхочу. А вдень же, звісно, треба поспати, - вів далі дядько. - Отож я прилетів, умостився на своїй гілочці й заснув. Через деякий час прокидаюсь од того, що неподалік хтось голосно гарчить. Розплющую я одне око, придивляюся - стоїть перед сусіднім деревом оця ж чума. Затим загнав у стовбур свої пазуриська й дряпає - аж я на гілці весь затрусивсь. «Гей ти, - крикнув я, - ану забирайся звідси!» Та він і оком не зморгнув, орудує пазуриськами - аж навколо все куриться. А тоді мовив Вовкові - той вовцюга теж тут крутився: «Ще дерева зо три - й вистачить. Хай тоді пошукає, звідки прибігла». А потім обоє подалися геть… А-ах, - позіхнув Кажан і заснув.

- І зовсім цей лев не дурний. - мовив Буцик, коли йшли назад. - Таке придумати - обшкрябати ще кілька дерев. Спробуй вгадати, де оте, найперше.

- Ех, якби я вчилася в школі, то зразу сказала б, де мій ліс, - схлипнула Люська.

- І Вовк до нього пристав, - нагадав Бурмосик. - Швидко вони знюхались. Тож треба стерегтись. І необхідно попередити всіх у лісі. Адже це велика небезпека.

- Ти не побивайся дуже, - звернувся до Люськи Буцик. - Поживеш трохи в нас, а там щось надумаємо. Неодмінно. В гурті воно й веселіше.

- І безпечніше, - додало зайча. - І мені можна буде цілий день рвати квіточки?

- Гм… - розгубився Буцик. - Ну, якщо…

- Дуже добре, - зраділа Люська. - А як ви думаєте, мені у вас сподобається?

- Сподіваємося, - почулось у відповідь.

Друзі ступили на лужок, де стояла їхня хатка, та жоден не помітив, що в густій ліщині світять за ними дві пари жадібних і голодних очей.

- Ой, яка троянда! - скрикнула в захваті Люська, вздрівши кущ троянди коло ґанку. - Вона майже така сама гарна, як і я, - і полізла в кишеньку по дзеркальце. - Так, якби їй ще мої вушка.

- Так троянд же з вушками не буває, - здивувався Бурмосик.

- Значить, я єдина така гарна на весь ліс, - одказала Люська. - Що ж, непогано, - мовила, роздивившись у хаті.

- А що ви читаєте? - поцікавилось зайча, забачивши на столі грубеньку книжку.

- «Три мушкетери». Дуже цікаво. Хочеш послухати?

- Хочу, - підсунуло ослінчик ближче до столу.

- Де ми зупинились учора? - спитав Бурмосик.

- Там, де про королеву і дорогоцінності.

- А.. Так-так. Гм… Гм… Ось. Ну слухайте. І Бурмосик почав читати.

Спливав час… Налилося темінню вікно й знову посвітлішало, полите місячним сяйвом, коли Бурмосик відклав книгу.

Люська не зворухнулась: сиділа, підперши голову лапками.

- Бідне дівча, - шепнув Буцик Бурмосикові, - думає, певно, про свою домівку, - і гукнув:

- Люсю, час уже спати.

- А, так, це я замислилась. - Люська підняла на них свої великі чисті очі й замріяно мовила: - А як ви гадаєте, мені личили б брульянти?

- Брильянти, - поправив її Буцик, - або ж діаманти.

- Хай так, - відповіла Люська. - Я думаю, личили б. - Потім глянула у вікно й спитала: - А у вас є друга лампа, бо понад усе в світі я боюся темряви?

- Є, - одказав Бурмосик. - На горищі. Треба буде завтра дістати. А поки вкладатимешся, можеш узяти оцю.

- Я примощу її отут, - сказала Люська, ставлячи лампу на краєчок лави, - шоб світло падало в обидві кімнати.

- Не став, - застеріг Буцик. - Лава хистка - лампа може впасти і станеться пожежа.

Та Люська не послухала: вона розглядала себе у дзеркальце. Нараз од удару ломаки вікно розлетілося вдрузки; у нього всунулася страшна Толябунова пика і радо ревнула:

- О-о-о! Який пейзаж! Іди, Вовцю, поглянь! Тут вони всі. Ух ви ж мої мацюпусінькі! Ух я ж вас зараз!

Друзі завмерли з жаху. У вікно впхав свою мордяку ще й Вовк і, висолопивши язика, ласо поводив очима по кімнаті.

Од невимовного переляку коліна в Люськи підігнулись, і вона так і сіла на лаву, на самий край. У ту ж мить другий кінець лави, переважений зайчам, підскочив угору, і лампа, що стояла на ньому, майнувши жовто-червоною дугою в повітрі, шугнула у вікно, луснула по мармизі Толябуна й розбилася, розбризкуючи довкола вогняні бризки. Заверещавши, мов недорізані, лев і Вовк кинулись навтьоки.

Бліда як крейда, Люська підвелася з долівки, взялася тремтячими руками в боки й гордо мовила:

- От-т ба-бачите! А ви к-казали: не ставити лампу на лаву.