Ярослав Стельмах
Найкращий намет
Що не кажіть, а в таборі було здорово! Ух, як було в таборі! Ех, як у таборі було.
А ми з Митьком спершу і їхати не хотіли. У нас на літо свої плани були...
Але виявилося, шо вони не збігаються із планами батьків, і ми поїхали у табір.
Тільки-но наш автобус у ворота заїхав, назустріч дядечко біжить у спортивних штанях і майці.
- Куди? - кричить. - Куди ви їх привезли?
- Сюди, - водій йому. - У мене тут усе записано. На п’ятдесят четвертому кілометрі повернути праворуч і лісом іще дванадцять кілометрів.
- Я ж дзвонив у місто, щоб сьогодні не привозили! У нас іще не все готове. Що я з ними робитиму?
- А я звідки знаю? - здвигнув плечима водій. - Я своє зробив - привіз їх. А ви вже робіть що хочете. Не назад же з ними їхати!
- Назад! Назад! Я ж дзвонив у місто, щоб завозили тільки післязавтра.
- Знати нічого не знаю, - каже водій. - Я тут ні при чому. Я привіз, а ви вже далі робіть що хочете. Я ще сьогодні в Житомир маю з’їздити.
- Ну от… - чую за спиною чийсь голос. - Завезли самі не знають куди, а в них іще не все готове.
Обертаюсь - хлопець сидить, білявий такий, і валізу на колінах тримає.
- Ти нащо, - питаю, - валізу на колінах тримаєш?
- Це не валіза, - він мені. - Це футляр для акордеона.
- А де акордеон?
- Та всередині ж.
- Ух ти! То це ти його аж сюди віз? І грати будеш?
- Буду. Я в музичній школі вчусь. Мені треба щодня грати.
- А якби ти на піаніно вчився, то і його сюди потягнув би?
- Не зна-аю… Я на акордеоні граю.
- А чого ж, - Митько встряв. - Він тільки передок відламав би, де клавіші, і грав би собі тут.
- Нічого я не відламував би, - почервонів хлопець і одвернувся.
Так я і не почув, чим розмова нашого водія з тим дядечком закінчилась, але всі почали з автобуса вилазити.
Вилізли й ми з Митьком. Стоїмо, роззираємося. Кругом купи сміття, дошки лежать. Робітники ходять. Пили скрегочуть, сокири цюкають. Фарбою пахне.
- І скажіть же, щоб іще мінімум два дні нікого не присилали! - дядечко у майці водієві кричить.
- А мені що, - водій каже. - Я привіз, а ви вже як знаєте. Не назад же їх забирати.
Він сів у автобус і поїхав. Йому ще сьогодні чогось у Житомир треба було.
А ми лишилися: справді, не назад же нам їхати! Дядечко тоді й каже:
- Привезли-таки! Я ж попереджав… А потім як закричить:
- Нащо ви його туди тягнете? Хіба воно там має бути? Невже за руку треба водити!
І побіг кудись.
Постояли ми хвилин із десять, аж тут до нас другий дядечко у спортивному костюмі підходить.
- Здрастуйте, орли! - каже.
Ми йому, звичайно, відповіли. Хто «здрастуйте» сказав, хто «добрий день», хто просто щось промимрив. А він насупився.
- Хіба так, - каже, - молоде покоління відповідати повинно? Ану ще раз! Здрастуйте!
- Здрастуйте! - вже одностайніше і голосніше згукнули ми.
- Ану, ще раз! Бадьоріше! По-солдатськи! Здрастуйте!
- Здра-астуйте! - криконули ми всі як один, аж верхівки дерев здригнулися, і це йому сподобалось.
- Ну от, зовсім інше діло. Давайте знайомитись. Мене звуть Сергієм Анатолійовичем. Я ваш фізкультурний організатор. Перш за все скажу, що вам із табором надзвичайно пощастило.
- Ага, пощастило! - позаду цей акордеоніст шепоче. - Навіть приймати дітей не хочуть.
- Та мовчи ти! - я йому. - Дай послухать.
- Табір наш, - продовжував Сергій Анатолійович, - тільки народився. Навіть ще не зовсім народився, бо офіційне відкриття відбудеться лише післязавтра. Але ці дні ми не будемо сидіти склавши руки і чекати милостей від природи. А поки приїде решта дітей, активно допоможемо будівникам закінчити всі роботи. Отже, своїми власними руками доведемо до пуття житлові приміщення і територію!
- Ну от, - знову заскиглив акордеоніст. - Замість відпочинку таке нам підсу-унули…
- А ще пощастило тому, шо попереду в нас надзвичайно цікавий відпочинок. У нас з вами будуть різні конкурси, змагання, походи, десь за два тижні проведемо військову гру, розучимо нові пісні й співатимемо їх коло вогнища, купатимемось у річці і навіть займемося дзю-до під моїм безпосереднім керівництвом.
- А це що, обов’язково - дзю-до? - запитав акордеоніст.
- Ні, не обов’язково. У нас є й настільний теніс, і бадмінтон, і шахи. Вибирай, що душа забажає.
- …Ще кістки переламають, ніженьки повикручують, - чую я поруч шепіт.
- Слухай! Ти замовкнеш нарешті? - не стерпів Митько. - Навіщо тоді було сюди їхати?
Читать дальше