Ярослав Стельмах - Найкращий намет

Якусь мить я ошелешено дивився на луг перед собою, де зараз не було ані лялечки, а тоді повернувся до Митька.

- Митю, так…

Але й Митькові все стало ясно.

- Мерщій! - гукнув він на ходу, і ми понеслися, помчали, на крилах полетіли до річки.

- Привіт невтомним дозорцям! - ще гукнув я щасливо довгов’язому, котрий так і сидів із своїм біноклем у руках і збараніло глядів на нас. Лише за кілька секунд я почув його голос:

- Па!.. Па!.! Пацани! Дивіться!

Та чим він міг нам завадити?

Ми були вже далеко.

О, як завили, як заверещали наші противники! Як зойкнув розпачливо зеленими горлянками весь луг! Як кинулись усі, хто на ньому був, нам навздогін!

Але й ми старались як могли, і земля тікала з-під наших ніг.

Ось уже остання копиця, ось похила береговина, і я на повному ходу заскакую у ворожий човен, а Митько впирається руками в корму, відштовхується і з маху скочується на дно.

Тридцять метрів, усього лише тридцять метрів виграти ми завдяки Славковій хитрості, але їх виявилося достатньо.

І ось уже з-за дерев на нашому боці вибігають наші хлопці, і вже видно Вовку, і Юрка, і Наталку, і вони махають нам руками і кричать: «Давай, хлопці!» І навіть Сергій Анатолійович оддалік розмахує руками! І ось уже поруч наш човен і в ньому Вітька, Люська і ще хтось; і Митько стає на повен зріст на кормі, і в руках у нього розгортається за вітром, пручається і тріпоче ворожий прапор!

Ми кричимо «Ура!», той крик підхоплюють і в човні, і на березі, і далі, в лісі, і далі - аж у самому Києві, здається, лунає той гук. До цього могутнього багатоголосся приєднується ще одне тоненьке «Ура!» - з того берега, звідки ми щойно припливли.

А я обертаюсь, і бачу - то кричить наш Славко!

Славко із нашого намету!

Славко з нашого найкращого намету…