Ярослав Стельмах - Найкращий намет

- Гаразд, - охолов Митько. - Хай іде… Буде з Сергієм у кущах сидіти.

- От і добре, - зраділа вожата. - А зараз, хоч до відбою ще година, лягаймо спати. Завтра підйом о п’ятій.

- Нас о четвертій розбудіть, - попросив Митько, і наш загін розійшовся.

- Ех, був би у нас таки найкращий намет, якби не цей акордеоніст, - шепнув мені Митько, коли ми вже лягли.

Я, пам’ятаю, сказав: «Так», - хоча, одверто кажучи, якийсь сумнів уже закрався в мою душу. «Мабуть, цей Славко все-таки не зовсім такий, як нам здавалося. Конкурс пісні, риболовля… І вночі він же першим напав на Генку, хоч боявся. А потім…» Але додумати до кінця я не встиг, бо почав засинати і вже крізь сон чув якийсь шум, голоси, сигнал на вечірню лінійку… А потім усе стихло. Наш майже найкращий намет спав. На нього чекав відповідальний день.

- Хлопці, вставайте! Сергію, Славко, - чую я голос Ірини Василівни, і вона легко термосить мене за плече. - Вставайте, група особливого призначення! Вже чверть на п’яту.

«Група особливого призначення - звучить!» - думаю я і скидаю ковдру.

- Ось сухий пайок, - каже вожата. - Успіху вам! - і виходить. У светрах і курточках, - прохолодно-таки, - ми витюпуємо з росяного, веселого, аж дзвінкого, лісу до річки і на мить зупиняємось.

Річки немає. Там, де має бути вода, - самий туман. Він піднімається могутньою густою хвилею, огортає береговину, нас, застує протилежний берег, весь білий світ. І лише високо вгорі та хвиля слабне, рідшає, і верхівки трепетних молочних язиків, осяяні ще кволим червоним сонцем, і самі червоніють, пломеніють і… гаснуть, щезають.

- Ух, здорово! - шепоче за моєю спиною Славко, але я й сам бачу, як це здорово, як це гарно.

- Отак відбувається кругообіг води в природі, - повчально повідомляє Генка.

- Знаємо, професор! - одказує Митько. - Природознавство теж учили. Ходімо до плоту.

Ми виносимо по одній колоді з кущів, і Митько звичними рухами скріплює їх дротом. Готово! Генка із Славком сідають навпочіпки, а ми з Митьком - я довгою жердиною, а він саморобним веслом - упираємось у берег. Ще мить - і наш пліт уже пливе в суцільному тумані за течією.

- Хоч би не заблукати… - починає на своїх улюблених нотках Славко, але перехоплює красномовний Митьків погляд і затинається, не договорює до кінця.

- Тобі ще б радіопеленг, - все ж не стримуюсь я. Кілька помахів весла - і ми, підминаючи осоку, м’яко врізаємось у берег. Швидко вискакуємо на тверде. Тільки Славко ступнув у воду і скривився: «Холодно!» - але годі було від нього чогось іншого й сподіватись.

Розбираємо пліт, одну колоду лишаємо тут же, при воді, інші розносимо де прийдеться по березі: кидаємо в кущі, заносимо в гайок, притуляємо сторчма до стовбура, і вже ніхто у світі не здогадається, що кілька хвилин тому це були частини десантного судна.

- Ну, хлопці! - серйозно зиркає на нас Митько, і ми розуміємо, що хоче він сказати, чого чекає від нас, чого чекає від нас чотирьох увесь загін.

Чого б, здавалося, хвилюватись? Гра! Гра - і нічого більше. Ну, застукають тебе, зірвуть погончик, крикнуть «убитий!» - і одійди вбік, сядь на траву, відпочивай, дивися, чим гра закінчиться. А серце б’ється ще дужче, ти весь у полоні якогось страху - а що, як помітять, оточать?.. І з тим страхом у грудях, принишклі, ми мовчки квапимось лісом у тил ворога. У ворожий тил!

- Ну, хлопці, - вже на лузі повторює Митько, - ось ваш чагарник, ось, Генко, твої копиці: залазь он хоча б у ту, що найближче. А я пішов. Щасливо!

- Щасливо! - відгукуємось ми і дивимось, як віддаляється фігурка нашого приятеля. Ось він уже пробіг ті двісті метрів, що відділяють нас од лісу. Раз, другий майнула його курточка поміж дерев і зникла.

Ми розгребли в копиці нору і, коли Генка заліз у неї, знову заклали сіном.

- Ну, як тобі, зручно? - запитав я.

- Ви ж глядіть, щоб не підпалили, - відповів придушено Генка. Щодо цієї витівки у нього були свої міркування.

Ми ж із Славком, дряпаючись об гілки, продерлися в густий чагарник і, нагорнувши торішньої трави, повлягалися на ній.

- Це ж іще, мабуть, ціла година до початку, - пробурмотів мій напарник. - Сиди тут…

- А ніхто тебе сюди не кликав, - відрізав я. - Сам напросився.

- Їсти хочеться, - не слухаючи мене, протягнув Славко. - Поїсти, чи що? Мабуть, треба перекусити. - І діловито почав розгортати пакунок Із харчами.

- А Генка? - запитав я. - Він же голодний там.

- Генка ще звечора собі кишені напакував, - відказав, жуючи, Славко.

- А Митько?

- Митько? - кліпнув він очима. - Не знаю…