Ярослав Стельмах - Найкращий намет

Наступного ж дня примчали в таксі його тато з мамою, їхній знайомий професор-епідеміолог і незнайома тьотя із Міністерства охорони здоров’я. Батьки негайно забрали свого здоровісінького сина додому. Але що з того - зміна за чотири дні кінчалася,

Із усього сказаного можна скласти приблизне уявлення про посланця «Сміливого».

А поки що, не знаючи ні про переїзди, ні про санітарний тиждень, ані про загрозу близької епідемії, але все ж із погано прихованим жахом, увесь «Сміливий» чекав дня, коли у військову гру мав підключитися четвертий загін, у якому перебував рудий Микита. І коли Микита заявив, що їхній загін хоче провести гру разом із нашим загоном, та ще на нейтральній території, всі вожаті, кухарі, медпрацівник і сторож на чолі з начальником табору полегшено зітхнули і квапливо запевнили четвертий загін, що для них побажання дітей - закон.

Про все це ми дізналися пізніше, а зараз рудий Микита стояв перед нами, збираючись виголосити, певно, дещо цікаве.

- Геть міжтабірні перегородки! - рішуче почав він і підскочив на місці. - Не будемо замикатися в собі! Справжня дружба не визнає ніяких меж, для неї не існує перепон! - Він енергійно рубонув рукою повітря, мовби одним помахом руйнуючи всі перепони, які відділяли його від нас. - І тому, - Микита звівся навшпиньки і крутнув головою, - наш четвертий загін пропонує провести військову гру разом із вашим четвертим загоном, тобто наш четвертий - проти вашого! Для подолання водного рубежу і для переміщення сил наш табір виділяє вам три човни із своїх шести. Місце проведення військових дій і умови обговоримо додатково. Готуватися можна з завтрашнього дня. Початок о шостій годині ранку.

Все це він випалив одним духом, трохи помовчав, думаючи, що б іще додати розумного, а тоді мовив:

- Отже, якщо ви згодні - скажіть, а не згодні - не кажіть. Тобто теж скажіть, але в такому разі ми вважатимемо, що ви боїтеся прийняти нашу дружню й миролюбну пропозицію, отже - програли.

- Річка? Човни? - першою подала голос Ірина Василівна. - Та вони ж усі перетонуть! - І поглянула на начальника табору.

- Що ми, маленькі? - закричали ми. - Веслувати не вміємо? Невже спасуємо?

Та й Олександр Миколайович усміхнувся:

- Нічого, нічого. Річка ж неширока. Та й вожаті поруч будуть. Я не заперечую.

Ми також не заперечували і взялись до обговорення.

- Я пропоную от що, - знову заговорив Микита. - Кілометри за три нижче за течією річки, там, де вона робить вигин, лежить чудова місцина. Од того вигину до пожежної вишки - її видно здалеку, - а за дорогою і проходитиме умовний кордон розташування ваших військ. Наша ж територія буде якраз навпроти. Якщо хочете, можна зараз піти й подивитися.

- Що ми зараз побачимо? - спитав Юрко, наш голова загону. - Вже ніч надворі. Та, зрештою, яка різниця? Там так там.

- От і добре, - кивнув Микита. - Переможе та команда, яка позриває всі погони з команди противника або заволодіє прапором і перебереться з ним на свій бік. Наші погони - зеленого кольору, ваші - синього. Підпишіть оцю угоду у двох примірниках - і по руках! - Він підсунув Юркові два аркуші паперу.

Ми покрутили угоду, але в ній було написано все те, що він уже сказав, і Юрко з Микитою поставили свої підписи.

- От і чудово! - зрадів Микита. - Підготовчі роботи можна почати завтра. Тож рийте окопи, всякі укріплення, будь ласка. До зустрічі!

Він упхав один примірник угоди в кишеню і зник у темряві.

- Щось він мудрує, - сказав Митько. - Якось воно дуже швидко. Сюди - туди, ви тут - ми там, «окопи рийте», втік одразу. Бита голова! Було б піти й подивитись.

- От завтра й подивитесь, - Ірина Василівна нам, - а зараз ходімте, бо кіно ось-ось почнеться.

Другого дня весь наш загін пішов знайомитись із місцевістю. Доходимо до вигину річки…

- Ось, я ж казав! - Митько кричить. - Дивіться! Поглянули ми на той бік… А там здоровенний луг врізається півколом у ліс, і тільки вдалині під лісом чагарник. І навіть трава скошена. Самі копиці стоять.

- Я ж казав, - Митько гарячкує. - Недаремно він свою угоду підписати спішив.

- Еге, - Юрко почухав потилицю. - У них ліс до річки підступає лише он з того краю, та й тут - вузенька смужка. І сховатися ніде.

- Так і їм же нема де! - Генка на це.

- А вони за деревами сидітимуть. Куди ми поткнемося - одразу видно.

- О-о, то бита голова! - посупився Митько. - Ходімо хоч ліс обдивимось. Може, він і там щось вигадав.

Але хоч як довго ми блукали, ліс був як ліс. Дуже хороший. Густий. Він усім сподобався. Ми викопали два окопи, повернулися на берег і стали дивитися на луг. Луг не подобався нікому.