Ярослав Стельмах - Найкращий намет

- Правильно, - погодився Митько. - Оце і є єдино правильне рішення.

- А я хитрість придумав, - каже Генка.

- Ану-ну, - зацікавились ми.

- Знаєте, всякі там шпигуни, коли кордон переходять, одягають на ноги вирізані сліди ведмедів чи кабанів… От і ми давайте виріжемо, наприклад кабанячі сліди, підкрадемося тихенько на човнах, вискочимо на берег - і в кущі. А «зелені», хоч сліди й побачать, думатимуть, що то кабанячі, і не звернуть на них ніякої уваги.

- Що ж це, по-твоєму, за кабани, які з води виходять? - запитав Юрко.

- Як тридцять три богатирі! - докинув Вітька. - Уявляю собі картину! Та «зелені» одразу здогадаються

- А ми їх тоді прикріпимо задом наперед, - Генка знову, - і здаватиметься, що то вони на водопій ішли.

- А назад же як? - Митько питає. - Чи вони через ріку перепливли? Це, мабуть, якась особлива порода. Кабани-спортсмени! Та й де тут кабани є?

- А це кабани… ну, переселенці, - не здавався Генка.

- Ну й ідеї ж у тебе! - захихотів Вовка.

- А в тебе взагалі ніяких, - Генка йому. - Не хочете - як хочете.

- Тепер ось послухайте мене! - заговорив серйозно Митько, і всі замовкли, бо зрозуміли: він говоритиме про щось важливіше од кабанів.

- Сьогодні, години зо три тому, ми виявили на нашому березі шпигуна «зелених», отого рудого.

- А-ах! - вирвався крик обурення з грудей четвертого загону.

- Проаналізувавши цей факт, - і вухом не повів Митько, - ми із Сергієм вирішили (вирішував він один), що ворог сам вкладає зброю до наших рук. Ви, певно, не знаєте: ми із Сергієм збудували пліт…

- Так ось чого вас у таборі не видно! - почувся ззаду голос Ірини Василівни. - Ну та зараз я вас лаяти не буду. Продовжуй, Митю.

- Ось що я пропоную, - повів далі Митько. - Ми із Сергієм і Генкою, можна ще когось четвертого, більше пліт не візьме, перепливаємо удосвіта, годині о п’ятій, а то й раніше, річку і направляємось у глиб ворожої території. Я пробираюсь аж у той квадрат, де у них найвірогідніше знаходитиметься прапор, і маскуюсь - мабуть, залізу на дерево. Хлопці ж залишаються в резерві. Сергій - у чагарнику, пам’ятаєте, коло лісу? Хоч і на видноті, але навряд чи кому спаде на думку, що там хтось сидить. Генка ж залізе в копицю.

- Ага, в копицю, - протягнув Генка. - А якщо вони її підпалять?

- Та ти що, здурів? - не втримався я. - Хто ж це буде палити?

- А хто його знає. Отой рудий підпалить. Він, по-мосму, на все здатний.

- Ну тоді я залізу, - запропонував я.

- Та хай уже я, - погодився Генка. - Тільки ж дивіться. Це на вашій совісті буде. - Чи він серйозно те казав, я так і не зрозумів.

- Ну от і все, - закінчив Митько. - Отже, наш намет бере на себе найвідповідальніше завдання: ми спробуємо знайти і захопити прапор. А що з того вийде - не знаю.

- Здається, непогано придумано, - відповів за всіх Юрко. - Навіть здорово!

- Ти кажеш, ваш намет, - схопилася Наталка. - А як же Славко?

- Це вже занадто, - Митько зітхнув. - Ще й цього розгамуза з собою брати. Він тільки все зіпсує! Хоча, - засміявся, - хай завтра покаже «Сміливому» свій приз за пісню, а заразом і фотокартку переможця риболовлі. Вони од здивування остовпіють - от ми з них погони і позриваємо.

- Ги-ги, - засміявсь я.

- І зовсім не смішно, - Наталка підскочила. - Ви обоє думаєте… думаєте… Ах-ах, які ми дотепні, які розумні! А Славко у двадцять разів кращий за вас.

- Славко?

- Та якби не твій Славко, у нас взагалі був би найкращий намет! - повторив я те, що вже не раз чув од свого друга.

- О-о, високо несетесь! Якби вас усіх із того намету виселити, отоді він був би найкращим. А за приз, - це вона вже до Митька, - ти йому просто заздриш.

- Я-а?

- Ти, ти! Ти свої дурні ракети пускав, а Славко хотів, щоб загін не осоромився! А рибу, думаєш, я не знаю, як ви всі ловили? Один Славко приманку не кидав!

- Ну і цілуйся тоді зі своїм Славком, - вже не на жарт розсердився Митько.

- А ти цілуйся зі своїм Стеценком або з Мусюкіним, - кинула Наталка і пішла геть.

Славко похнюпився і стояв, як три печених раки.

- А ти чого стоїш? - вигукнув Митько. - Біжи доганяй!

Славко увібрав голову в плечі, скривився, і так мені раптом стало його шкода, так шкода, що я підбіг до нього і… став поруч, не знаючи, як і втішити.

Над майданчиком зависла неприємна тиша.

- Він Мусюкіним мене ніколи не взивав, - крикнув раптом Генка. - Молоток, Славко! - і штурхонув його в плече.

І так це Генка якось кумедно сказав, що ми всі розсміялись і навіть Славко посміхнувся.

- Та чого там…

- А й справді, хлопці, - мовила Ірина Василівна. - Якщо вже ваш намет такий хороший, то слід і Славка з собою взяти.