Ярослав Стельмах - Найкращий намет

- Ясно, що вглиб ворожої території по відкритому не побіжиш, - сказав Юрко. - Справжній ліс за лугом починається, а попервах - оця от смужка від вигину річки. Ну а з того краю метрів сімсот-вісімсот усе-таки буде. І то добре. Але ж вони на це і розраховують: певно, пікетів понаставляють на кожному кроці.

- Треба їх перехитрити! - запропонував Генка.

- Відкрив Америку! - Юрко йому. - А як? Поки ми тим лісом вештатимемось, нас усіх переловлять. Думайте всі. У кого з’являться цінні думки - кажіть одразу.

Ми почали думати. Але що більше ми думали, то менше в нас з’являлося цінних думок. Цінних думок було дуже мало. Можна навіть твердити, що їх не було зовсім.

- Ми вже зголодніли, - подав нарешті голос Генка. - Може, по обіді щось придумаємо?

Але й після обіду ніхто нічого не придумав. І після тихої години. І після полудника теж.

- Знаєте що, - запропонував надвечір Митько. - Ходімо ще раз на річку. Може, на місці видніше буде.

- І я з вами, - спохопився Славко.

- А ти сьогодні грав на акордеоні? - запитав я.

- Ще ні, - зітхнув Славко.

- Ну, так не можна, не можна! - підхопив і Митько. - Весь світ чекає на появу нового акордеоніста, а він замість того, щоб грати, побіжить кудись на річку.

- Ану вас! - одмахнувся Славко.

- Отож! - докинув я, і ми втрьох гайнули з намету. Ідемо берегом, розмовляємо, коли бачимо - за тим самим вигином, де наш кордон починається, якийсь човен припнуто.

- Цікаво! - каже Генка. - Хто б це міг бути? Підходимо ближче, а тут із-за дерев вискакує отой рудий зі «Сміливого».

Відштовхується й сідає на весла.

- Це ти! - Митько кричить. - Шпигувати, значить?

- Я! Я! - єхидно посміхається рудий і правує до свого берега.

- То ти вистежувати сюди приїздив?! Шпигунська пика!

- Приїздив-приїздив, - він нам так нахабно. - Умовами не заборонено. Е-е-е! - і язика показує.

- Бачили ви таке? - обурився Митько. - «Не заборонено!» Ач! «Ви, - каже, - окопи рийте, укріплення». Для того, щоб потім усе визнати. «Не заборонено!» Не забо… Ану, стривай-стривай… Зараз, зараз… - стишив він голос, тоді засміявся і переможно глянув на нас.

- Придумав? - з надією запитав я.

- Придумав, - полегшено зітхнув мій друг. - Після вечері все обговоримо.

- Завтра, - почав Митько, коли весь загін зібрався на волейбольному майданчику, - всі це знають, у нас відбудеться військова гра із четвертим загоном «Сміливого». Тож ми зібралися тут, щоб розробити план дій і поділитися цінними думками. Ворог, подивімося правді у вічі, нас обдурив: значну частину його території займає луг. Проте цим самим він і собі до деякої міри зв’язав руки. Адже ніякий дурень, звісно, не буде ховати прапор на відкритому місці. Таким чином і наша задача полегшується. Скажу навіть більше: я певен, що ховатимуть прапор вони у тій частині лісу, шо ліворуч од нас, між лугом і пожежною вишкою. Праворуч лісу надто вже мало. Скажу навіть більше: коло річки вони ховати прапор теж не будуть, а, зрозуміло, углибині. Отже, самі бачите, слід зосередити наші сили саме на цьому квадраті, а він приблизно становить лише одну чверть ворожої території. По-моєму, логічно?

- Гм, по-моєму, теж, - тільки й мовив Юрко (а шо він іще міг сказати про такий блискучий умовивід?).

- Але водночас, - продовжував Митько, - наша задача й ускладнюється, бо на цій частині і на підступах до неї, мабуть, і ворог зосередить неабиякі сили.

- Гм, скидається на те, - погодився Юрко.

- Але ж треба ще й нападати, - вів далі мій друг, - і виставляти патрулі, проводити розвідку. Отже, сил там буде не так уже й багато.

- Правильно! - кивнув Юрко.

Я ж тільки дивувався: як здорово Митько все розрахував!

- Тож тепер скажіть, що можна придумати в такій ситуації?

- Я вважаю, - заговорив Вітька, - що нашому загонові, геть усім, слід перебратися на той бік і кинутись в атаку, змітаючи все на своему шляху, мчати прямісінько до отого квадрата, що ти казав. Там хапати прапор - і назад. Це єдино правильне рішення.

- Це ще треба знайти їхній прапор, - озвалась Люська.

- А в цей час, - докинув і я, - їхня розвідка спокійнісінько обнишпорить нашу територію і захопить наш прапор. Та й трьома човнами наш загін за раз не перебереться. Вони й на березі зможуть напасти.

- Тоді, - Вітька каже, - едино правильним рішенням буде: нашому загонові сидіти на цьому березі у засідці. Тільки човен підпливе - одразу хапай їх.

- Можна, - Наталка на це, - але, звичайно, не всьому загонові. Слід розділитися. Частина й справді на березі зачаїться, частина охоронятиме прапор, а решта переправиться на ворожу територію.