Ярослав Стельмах - Про козу

У бабусі на селі, обіч дороги, що вела до річки, на просторій, порослій бур’яном місцині завжди паслася велика брудно-біла коза. Цілими днями вона завзято скубла траву, і якби той лужок був меншим, то давно б уже виїла на ньому всю зелень. Та, на щастя (певна річ, козине щастя), він був досить великий, і їжі їй вистачаю.

Коли хто проходив мимо, вона, здавалось, не звертала на нього щонайменшої уваги. Але якось я озирнувся й побачив: коза стоїть біля кілочка, до якого була прив’язана довгою мотузкою, й дивиться ніби трохи зажурено мені вслід. Перейнявши мій погляд, тварина опустила голову, повернулася боком і заходилась коло якогось бадилля.

Мені стало ясно: вона тільки вдає, що нікого не помічає, а насправді їй, певне, прикро, бо всі подорожні бачать її, припнуту до кілка, і невідомо, що про те думають. Це повинно було дошкуляти її самолюбству. Потім я ще кілька разів проходив повз неї, різко обертався і щоразу ловив на собі сумний і незалежний козиний погляд. То було дуже горде і, без сумніву, волелюбне створіння.

Деякі хлопці, з котрими я ходив на річку, вздрівши її, зачинали по черзі мекати, і вона відповідала їм тим же. Хлопці вважали, що відповідає коза тому, хто найбільш вдало її перекривить. Тільки-но чулося її «ме-е-е», всі починали сміятись, але мені завжди здавалося, що це «ме-е-е», так би мовити, в її устах звучато трохи насмішкувато й зверхньо. Бо був певен: коза ніскільки не страждає від того, що вона коза, як і ми не страждаємо від того, що ми люди. І кожну спробу ввійти з нею в стосунки вона розцінювала як намагання бути схожим на неї чи, скажімо, піднятися до її рівня. А раз ні в кого не виходило оте «ме-е-е» так гарно, як у неї, то й зрозуміло - ставилась вона до всіх пересмішників відповідно.

Іноді вона не жувала, а лежала, підібгавши ноги, і, вгледівши кривдників, одверталася чи навіть заплющувала очі й удавала, що спить. Тоді навіть найвправнішим передражнювачам не вдавалося витягнути з неї ні звуку. Хлопці, розсердившись на таку неувагу, кричали: «Манька! Манька!» - і показували язики. Почувши своє ім’я, тварина трохи здригалась і швидко обдивлялася весь гурт, а далі знов заплющувала очі й усі подальші спроби викликати її зацікавленість зневажала.

Увечері, в постелі, я уявляв її саму обіч дороги в місячному сяйві і в цілковитій тиші. Я розумів, що в неї десь має бути хазяїн, який забирає її на ніч додому, - та все одно серце мені щеміло. Це ж якщо хазяїн забуває забрать, так сердешна й лежить там, дрімає, а часом зводить голову й дивиться на зірки, бо через навколишню темінь куди ж їй іще дивитись?

І от одного такого вечора я вирішив визволити козу з рабства.

Коли до мене зайшли друзі, щоб разом іти на річку, - самого мене не пускали, - план визволення кози був уже готовий. Пройшовши з усіма півдороги. - до річки було йти хвилин п’ятнадцять, - я сказав, що забув удома надувний рятівний круг, без якого мені купатися не дозволялося. Отож я сказав, що повернуся за кругом і прийду трохи пізніше. При свідках я одв’язуватн козу не хотів, боячись, що цей мій душевний порух викличе кепкування товаришів.

Я побіг додому, вхопив свій рятівний круг, надягнув його через ноги на пояс, - завжди так носив, щоб руки були вільні, - й пішов назад, наперед тішачись і вимальовуючи в уяві вдячні погляди приреченої на постійне кружляння навколо свого кілочка безсловесної тварини.

Вона, як я й передбачав, зустріла мою появу вдаваною байдужістю, бо навіть і уявити не могла, яка приємна несподіванка на неї чекає. Коза не змінила своєї набутої життєвим досвідом поведінки і тоді, коли я підійшов упритул.

Тепер я розумію: вона була набагато хитріша за мене й не така вже зобиджена долею, як уявлялося мені - довірливому й наївному.

Підтримуючи однією рукою круг, щоб він не зсунувся, я другою спробував розв’язати вузол на кілку, - до кози наближатись я побоювався. Потім здогадався, що вирвати його із землі буде значно простіше. Так я й зробив.

Козу зацікавили мої дії, і вона спідлоба позирала на мене, злегка посіпуючи головою.

Я високо підняв кілок і поводив ним з боку в бік, бажаючи втовкмачити в її, на мою думку, отупілу від перебування на одному місці й безтурботного життя голову, що з цієї хвилини вона, завдяки мені, вільна й абсолютно незалежна.

Тієї ж миті я переконався, наскільки недооцінював ту голову. Бо, низько її нахиливши, виставивши вперед роги, видавши уривчасте й войовниче «ме-е-е», тварина кинулася на мене. Хоч я й не сподівався такого підступництва, проте з цих недвозначних дій одразу здогадався, до чого воно йдеться. Ще я подумав: не треба було витягати кілочка, та й взагалі чіпати козу, - хай би собі паслась іще хоч сто років. Потім мені стало прикро за моє таке хороше до неї ставлення й за її невдячність, і я, пам’ятаю, пошкодував, що ні разу її не дражнив. Всі ці думки промайнули в моїй голові блискавично, бо я ще швидше біг дорогою назад, до свого дому. Напрямку я не вибирав, просто кинувсь у бік, протилежний від кози. Час од часу я озиравсь і переконувавсь: ця хижа тварина від мене не відстає.