Ярослав Стельмах - Найкращий намет

- Звичайно, хіба Митькові в голові твої бутерброди!

Я уявив собі Митька, який зараз сидить, мабуть, на якомусь кущику, чи то пак - дереві, приліпившись до стовбура, голодний і відчайдушний мій безкорисливий і найкращий друг, і шматок застряв мені в горлі.

Повним зневаги рухом я відклав бутерброд.

- Чого ти? - здивувався Славко.

- Не буду їсти! - рішуче мовив я. - Митько там голодний сидить, а ми…

- Ну тоді і я, - повагавшись, відповів Славко і з жалем поклав свій пайок поруч із моїм.

Вже не так сердито я поглянув на Славка, хоча, якщо розібратись, у чому ж він був винен?

А час, хоч і повільно, а спливав, і ось уже над лісом, над лугом, над річкою розлігся мелодійний і рвучкий голос сурми.

Шоста година!

Гра почалася!

Ще кілька хвилин усе довкруг мовчало, а тоді потроху стало оживати. У лісі праворуч і ліворуч од нас почулися віддалені голоси, а ось зовсім близько пробігла зграйка хлопців і дівчаток і хтось гукнув:

- Весла, весла тягни швидше!

- От бачиш, - позіхнув Славко, - вони там на човнах катаються, а ти сиди тут…

- Слухай! - не витримав я. - Як тебе тільки в класі терплять? Тебе не лупцюють за те, що ти скиглиш весь час?

- Вони вже звикли, - щиро зізнався Славко. - У нас чудовий клас.

Тут знову почулися голоси, і я обережно визирнув із гущавини.

Від лісу бігло троє хлопців із зеленими погончиками. Один, довгов’язий, тримав у руках бінокль.

- Давай сюди! - гукнув довгов’язий, і всі троє подалися просто до нас.

Я похолов, але вони, поминувши кущі, зупинилися біля копиці, в якій сидів Генка.

- Підсажуй, підсажуй, пацани, - заквапив довгов’язий, і ті двоє, хоч і з трудом, висадили його нагору.

- Ех, здорово! - крикнув довгов’язий. Ще якусь мить він вовтузився на сіні, а тоді навів бінокль на наш берег.

- Бачу! - радо заволав він. - Бачу, пацани! Оно один човен пливе за течією. Хочуть десь висадитись. Он ще один, а третього не видно. Ех, не встигли!

- Нічого, - втішили його знизу. - Микита там усюди засідки порозставляв.

- Ага! Он їхній пікет! - закричав той, з біноклем. - Ліворуч од вишки, за горбком. А оно ще одна групка. У човен сідають. Зараз будуть переправлятися. Ха-ха-ха! Один у воду впав! Так тобі і треба!

Я аж затрусивсь увесь. Наші бойові товариші падають у воду, а їм, виходить, так і треба. Ах ти ж мордяка зелена!

- Біжи, Генко, до Микити! - наказав довгов’язий. - Скажи, що один човен уже десь там, нижче за течією, другого нема, ну а третій вони, певно, і самі бачать. По-моєму, то вже друга ходка. А головне, скажи тим, що в засідці, їх там чоловік із п’ять.

І їхній Генка потрюхикав до Микити.

- Наш човен! - знову залунало згори. - І-і-і, прямо на засідку пливе. Не встигне Генка, не встигне! Куди ви? Куди?! - заволав він, ніби ті, в човні, могли його почути.

І вони, звісно, не почули, бо вже за три хвилини невтомний дозорець кричав:

- Вилазять, вилазять наші! Нападають «сині»! Ну! О! Так тобі і треба, щоб не нападав. Зірвав! Зірвав погон! Молодця! А це що таке? Так! Так йому! Ага-а! За ноги хапаються! Ану, хлопці! Ну!.. О, правильно! Ех, хлопці… Ех, хлопці, тікають… Тікають… Доганяють… Все! Наш заскакує в човен. Пливе. Пливе. Один наш утік човном. Це Вовка, Вовка, точно! Один і залишився. А оно їхній човен. Висаджуються! Висаджуються - і нікого з наших нема. Висадились!

Він звівся на копиці, почав вимахувати руками і кричати:

- Генко! Генко! Біжи скажи, що он вони там висадилися. Не чує. Навіть не оглядається. Генко! Генко!

- Що? - загукало раптом із копиці, і з неї вивалився наш Генка, поглядаючи на білий світ сонними очима.

- От тюхтій! - мало не скрикнув я. - Заспав у сіні, і от маєш!

Двоє «зелених» так і вибалушились на Генку, а він сторопіло переводив погляд з одного на другого.

- І-і-і-і-і! - заверещав по короткому роздумові довгов’язий. - «Синій»!!! Пацани, «синій»! Хапай його! Хапай, Льошко!

Але Льошка, замість того, щоб хапати «синього», позадкував із якимось прибитим виглядом. Бачачи, що Льошка задкує, і розуміючи, що ми, певно, спостерігаємо всю цю картину, Генка, і собі дурнувато посміхаючись, почав до нього підступати.

- Хапай його, хапай! - не вгавав довгов’язий.

- Ану, хапай мене, хапай, - заговорив Генка, ступаючи крок за кроком уперед. І Льошка не витримав - кинувся тікати.

Генка, спростовуючи правило, що один у полі не воїн, рвонувся за ним.

Льошка спершу пометляв геть, але, бачачи, що Генка не відстає, став бігати довкола сусідньої копиці.

- Хапай його, хапай диверсанта! - метушився довгов’язий, намагаючися злізти, але, видно, побоявся, бо його копиця була таки височенька. Тож він став на повен зріст і зарепетував: