Ярослав Стельмах - Найкращий намет

- Диверсант! Пацани! Шпигун! Пацани! Сюди!

Я тим часом дивувався, як у Генки з отим Льошкою ще не замакітрилося в головах, бо вони вже, мабуть, разів із сто оббігли кругом копиці.

І невідомо, чим би те все скінчилося, якби хтозна-звідки не підскочили ще троє «зелених» із довгими дрючками в руках. Не встиг і я здивуватися, навіщо їм ті дрючки, як хлопці вже наставили їх на Генку і припнули до сіна.

- Ага, попався! - закричав один. - Ану, ходімо до штабу! - І всі троє потягли Генку кудись у ліс.

- У штаб його! - кричав довгов’язий. - У штаб! Здорово все-таки Микита із дрючками придумав.

- Еге, - погодився, одсапуючи, Льошка. - Спеціально, щоб у полон брати.

- А ти боягуз, - кинув довгов’язий. - Чого ти тікав од нього?

- Сам ти боягуз! - одказав йому цілком слушно Льошка. - Було б допомогти!

- Як допомогти? Ти що, не бачиш - я за ворогом стежу! Боягуз!

- Невелика цяця! - відказав Льошка. - Побоявся донизу стрибнути. Страхопуд!

- Ти сам ледь штани не загубив, поки тікав, - наїжачився довгов’язий. - Безштанько!

- Ах ти ж бінокулярська пика! - закричав Льошка. - Сидить там, ще й командує!

- От і сиджу, - відповів довгов’язий.

- Ну то й сиди, як віслюк на сіні, - мовив Льошка. - А я з тобою більше не дружу. - І побіг до річки. Я давно запримітив, що там стовбичать двоє «зелених». До них і подався хлопець.

- Сам ти віслюк без штанів! - гукнув йому вслід довгов’язий і знову припав до бінокля, щось бурмочучи.

- О, а тих уже не видно, - ще розібрав я. А тоді: - І цей десь пропав…

- Нам іще довго? - смикнув мене за ногу Славко. - Мені вже набридло тут сидіти…

- Ну то біжи додому, - відказав я.

- Ага, додому! Спійма-ають, - позіхнув він. - Спати хочеться…

- Ну й спи, - мовив я і знову розгорнув гілки.

Що відбувалося на нашому березі, я не знаю, та й той, на копиці, мовчав, бо нікому було розповідати, що він бачить.

Я ж бачив тільки луг перед собою і трьох - уже з Льошкою - «зелених» на березі, коло човна. Вони, певно, чекали, щоб першої-ліпшої миті перевезти кого на цей чи на той бік. Усе було тихо.

Та раптом якийсь неясний, незрозумілий шум за спиною змусив мене нащурити вуха. Я одліз назад, пригинцем, петляючи в кущах, прокрався до того краю чагарника, що виходив на ліс. Галас дужчав, уже можна було навіть розрізнити окремі вигуки, дедалі ближче лунали вони, і я побачив, як із-за дерев вискочив Митько із патиком у руці, а за ним, десь за сотню метрів, мчав цілий гурт - чоловік сім «зелених».

- Стій! Прапор! Лови його! Прапор! - кричали переслідувачі, і тут до мене дійшло, що в руках у Митька не просто патик, а ворожий, намотаний на держак, прапор!

Уже згодом, як усе скінчилося, мій друг розповів про свої пригоди.

Розпрощавшись із нами, він подався у тил ворога і разів зо три пробіг туди й назад по окресленому своєю стратегічною думкою квадрату, аж поки надибав свіжовикопаний і замаскований окоп. Неподалік, та де там неподалік - зовсім поруч, поміж інших дерев ріс розлогий дуб. Тож розміркувавши, що сама доля виростила його на цьому місці, Митько здерся нагору і причаївся в гіллі.

Він чув сурму, що сповістила про початок гри. Кілька разів повз дуб пробігали хлопці й дівчатка із «Сміливого», але в окоп ніхто з них і не думав залазити. Нічого важливого за цей час Митько теж не помітив. Він уже був пожалкував, що намарне сидить там, і почав думати, як би його непомітно поміняти позицію, але раптом почув: «Шпигун! Шпигуна спіймали!» А ще за якихось десять хвилин під дубом зупинилося двоє «зелених» і один сказав:

- Ось цей окоп. Піймали котрогось із «синіх» - у копиці сидів. Микита сказав, щоб прапор переховали, бо там уже стало небезпечно. Вони зараз підуть увесь луг перетрусять - може, там іще хто сидить. Ти поки вирий у стіні заглиблення, ми прапор туди всунемо і землею притовчемо. А я за прапором побіг, у третій окоп.

Повернувся він за кілька хвилин і став сваритися, що нічого не зроблено.

- А чим же я копатиму? - відповів його товариш. - Зубами?

- Навіщо зубами? Лопатою!

- Де я її візьму? Нема лопати!

- Як нема? Мала ж на дні лежати.

- Нема тут нічого.

- От же люди! Це хтось із наших учора прихопив. Гей! Як воно там, на передовій? - закричав він комусь, але відповіді Митько не почув. - Ну, давайте, давайте! Посидь поки з прапором, - знову звернувся він до приятеля, - а я вмить за лопатою змотаюсь. І ще кого-небудь для охорони візьму.

Такої удачі Митько навіть не сподівався. Такої слушної хвилини! Такої нагоди! Він подумки подякував Генці (хай вибачить йому Генка!) за те, що його спіймали, і тому охайному хлопцеві чи тій дбайливій дівчинці, яка забрала вчора лопату, щоб не лишати її до ранку в окопі. Потім обережно опустився на землю, ще якусь хвилину, а то й дві лежав, ховаючись за стовбуром, і розглядався. Поруч нібито нікого не було. Пильний охоронець сидів навпочіпках на самому краю окопу трохи боком, а більше спиною до Митька і щось креслив паличкою на землі. Прапор лежав поруч.