Ярослав Стельмах - Найкращий намет

Але я вдав, що сплю: дуже не хотілося вставати із теплого ліжка.

- От ти тільки послухай, який зараз лемент зчиниться, - мовив мій друг і, загорнувшись у простирадло, вискочив надвір.

Проте ніякого лементу не зчинилося, а за хвилину до нас увійшов начальник табору, тягнучи за руку Митька.

- Я тобі полякаю! - сердито, намагаючись не підвищувати голос, шепотів він. - Я тобі полякаю! Іще хоч один вибрик - і поїдеш до тата й мами. Он подивись: твої товариші сплять уже давно.

- Я не хотів, - виправдовувався Митько. - Чесно, не хотів. Я переплутав. Я думав - там дівчата.

- Я тобі дам дівчат! Спи зараз же! - І начальник табору пішов.

- Чуєш, Серього? - мовив Митько. - Ти побачив би, як він злякався!

- Та ну? - не повірив Славко.

- Злякався, точно! Та як…

- Що?

- Та як ухопить мене за руку!

- Якби він злякався, то за руку не хапав би.

- З переляку й ухопив. І як це я намети переплутав? Давайте краще історії розповідати.

І ми знічев’я почали розповідати різні історії.

Я розповів цілий ковбойський фільм, а Славко - про те, як одного разу вороги порвали всесвітньовідомому скрипалеві Паганіні всі струни, крім однієї, але все одно він зіграв на одній струні. Тоді Митько поцікавився, чи міг би й він, Славко, якби вороги попсували йому весь акордеон, крім однієї клавіші, зіграти на цій клавіші якусь мелодію. Славко сказав, що на такі безглузді запитання він і відповідати не хоче.

- Коли так, - образився Митько, - я тобі свою історію не розкажу. А вона в мене дуже цікава. Можна навіть без перебільшення твердити, що ваші розповіді - ніщо порівняно з моєю.

Славко дуже зацікавився й почав просити Митька розказати. Але Митько прикинувся, що спить, і захропів. А коли Славко перестав просити, перестав і хропіти.

У таборі панувала тиша. Тьмяне місячне світло пробивалося крізь щілинку входу. Я вже був заплющив очі, коли почув шепіт Митька:

- В одному чорному-пречорному лісі була чорна-пречорна галява. І на тій чорній-пречорній галяві стояв чорний-пречорний замок…

Я цю історію чув уже разів із сто, бо Митько ніколи не минав нагоди поділитися нею будь з ким у будь-якій ситуації. Єдине, що потрібно було для цього, - темрява. Така темрява, як зараз, цілком його влаштовувала.

- …стояв чорний-пречорний стіл, - зловісно шепотів мій друг. - А на тому чорному-пречорному столі стояла чорна-пречорна…

Як не дивно. Славко вислухав усе майже до кінця, тільки коли Митько почав про червону руку, не витримав і почав просити, щоб той перестав. Митько порозповідав іще трохи, а тоді замовк. Я задрімав, але згодом прокинувся від дикого вереску. Виявилося, що то Митько підповз до Славка і схопив його за ногу.

Славко сидів на ліжку і грозився, що завтра про все розкаже вожатій. Митько виправдувався, що він просто по-дружньому пожартував, і просив, щоб Славко не розказував.

- Просто ти мені одразу сподобався, - пояснював він. - А якщо мені людина подобається, то мені з нею хочеться пожартувати. А якщо мені з кимось не хочеться жартувати, то так і знай - мене ця людина не цікавить.

Славко ж казав, що він знати нічого не хоче і що йому байдуже, з ким там Митько жартує, але щоб із ним так не жартував. Він опустився на підлогу, поліз під ліжко й витягнув звідти акордеон.

- Це ти навіщо? - здивувався Митько.

- Я згадав, що сьогодні не грав, а мені треба вправлятися щодня, - пояснив Славко.

- Так уже ж пізно!

- Раз для твоїх ідіотських жартів не пізно, - відповів Славко, - то для музики й поготів. Я тихенько. Ніхто й не почує. Все одно ти спати не даєш.

Спершу він заграв, як сам оголосив, гаму до мажор, потім ре мажор.

Митько ж сказав, що він мажорні гами знає як облуплені, бо на уроках співів весь клас їх співає, і що Славкові гами не те що з мажором, а й з гамами нічого спільного не мають.

- Це треба було тобі заради таких гам акордеон сюди тягти! Я думав, ти Баха гратимеш або бітлів.

- Так темно ж, - виправдовувався Славко. - Клавішів не видно.

- А як не видно, то не грай.

Але Славко не послухався й оголосив мі мажор. Однак мі мажор він заграти не встиг, бо до нас саме вбіг начальник табору.

- Це ти, Омельчук, знову? - зашепотів він, хоча, як мені здалося, йому хотілося кричати. - Щоб завтра і духу твого не було в таборі. Сам, сам одвезу тебе додому і власноручно передам батькам!

- Ну от, знов Омельчук… - заканючив Митько. - Завжди Омельчук! Я сплю давно! Хіба я винен, що йому серед ночі грати закортіло?

- Дивно! - мовив начальник табору, вгледівши Славка. - Це ти вирішив грати?