Ярослав Стельмах - Найкращий намет

А Сергій Анатолійович:

- От іменно! - каже. - От іменно!

- Зараз же їх назад у місто відвезете! - начальник табору докидає. - Поки вони все тут не потрощили.

- Щоб я їх до себе в машину посадив? - шофер йому. - Та ніколи в житті більше у ваш табір не поїду! Їм іще «спасибі» кажи, що машина ціла!

- І дзвонив же я у місто! - начальник табору бідкається. - Та на тобі - привезли.

Так нас шофер і не взяв. Може, йому теж у Житомир треба було?

Після того нас із Митьком поставили на безпечну роботу. Ми брали на складі матраци, розносили їх по наметах і розкладали на ліжка. Спершу ми засумували од такого доручення, але Ірина Василівна нас втішила:

- Це теж корисна робота. Спробуй-но поспи без матраца, на металевій сітці! Ви, можна сказати, забезпечуєте весь табір зручним сном, і за це вам тільки «спасибі» скажуть.

Але забезпечувати весь табір зручним сном виявилося дуже клопіткою роботою, бо взяти в оберемок більше ніж по одному матрацу ми не могли, і доводилося весь час бігати між складом і наметами. Тоді Митько придумав класти на один розгорнутий матрац два згорнутих і нижній брати за краї - я спереду, а Митько ззаду. Таким чином ми могли вже носити по три матраци за раз. Але ніхто нам поки що «спасибі» не казав. Хлопці, що працювали лопатами, сміялися й кричали:

- Гей ви, матрацники! А де ж ваш грузовик? Ви на ньому все зразу й перевезли б!

Нам стало прикро од такого ставлення до нашої корисної діяльності, але потім я придумав попросити в нашого завгоспа Лукича новенькі ноші, і ми вже змогли брати по чотири штуки. А тоді Митько нагледів там же, на складі, тачку, і ми вже возили матраци на ній і брали аж по сім штук!

- От вам і грузовик! - гукав Митько, проїжджаючи повз хлопців, але вони все одно сміялися.

Таким чином ми дуже швидко порозвозили матраци у всі намети і стали знову тренуватися, хто швидше запне віконце.

Тоді прийшов начальник табору і дуже здивувався, шо ми так хутко впоралися.

- Оце молодці! - мовив він. - Нічого не скажеш. Я навіть і не сподівався.

А потім побачив у мене в руках відірвану од віконця шлейку і все-таки сказав:

- Що ви за люди! Ні на мить без нагляду полишити не можна. Візьмеш голку й пришиєш!

- А можна, - Митько питає, - ми ще й у будиночки матраци порозвозимо? Хай і молодшим загонам буде м’яко спати.

- Звичайно! Звичайно! - зрадів начальник табору. - Тільки відпочиньте.

Але ми вже достатньо відпочили і знову взялися до діла. З тачкою було набагато простіше, і за якусь годину ми порозвозили навіть ковдри.

- Я ж казав: усюди має бути організація! - хвалився Митько.

Коли увечері відбулася лінійка, то виявилося, що ми всі дуже багато за день зробили, і всім нам оголосили подяку, а мені й Митькові спочатку догану, а потім подяку.

Ніхто з нас уже не сміявся, бо всі розуміли, що без матраців і ковдр… Який же то відпочинок без матраців і ковдр?

Ніякого!

Отже, на першій табірній лінійці начальник табору нас усіх похвалив. Він сказав: це навіть краще, що ми приїхали завчасно, бо за два дні не тільки підготуємо спільними зусиллями табір до заїзду, а й приведемо його в зразковий стан. Адже навіть ще не всі вожаті приїхали. Він додав також, що, незважаючи на прикрі поодинокі випадки, загалом усі поводяться добре, і є надія, так буде й надалі.

- Це, мабуть, ми - поодинокі випадки, - шепнув Митько, і я з ним погодився.

Потім виступив Сергій Анатолійович і знову говорив, який у нас чудовий табір і як гарно ми проводитимемо в ньому час.

Потім слово взяла Ірина Василівна. Вона сказала, що електрик проведе світло в намети лише завтра, і тому всі бажаючі можуть сьогодні переночувати в будиночках, а тим паче дівчата.

Але ніхто, навіть дівчата, ночувати в будиночках не захотіли.

Сергій Анатолійович продудів у сурму відбій, і всі розійшлись.

Ми вже познайомилися з деякими хлопцями - Юрком, Вітьком і Вовкою - і дуже один одному сподобались: вони навіть запропонували нам лягти у себе, по двоє в одному ліжку. Але Ірина Василівна сказала, що нема чого вигадувати, бо повно вільних місць, і ми від них пішли.

Вийшло так, що ми з Митьком і Славком залишились у наметі втрьох. Дівчатка зайняли чотири намети, хлопці - два.

Ми повкладались, але спати не хотілося.

- Треба, мабуть, піти полякати дівчат, - коли розмови й сміх кругом стихли, мовив Митько таким тоном, ніби йому дуже не хотілося.

- Навіщо? - запитав Славко.

- Тому що в таборах завжди лякають, - зі знанням справи пояснив Митько. - Ти підеш, Серього?