Ярослав Стельмах - Голодний, злий і дуже небезпечний, або якось у Чужому лісі

- Так-то воно так, але ж суниці я ніс для Буцика. Та й після того, як ти пригостилася, їх уже не майже повен кошик, а майже півкошика. Ну гаразд, вистачить, - і вони заспішили на посвист Буцикової коси, що вже линув із-за дерев.

Буцик саме кінчав косити й збирався трохи передихнути, перш ніж класти сіно у валочки, коли угледів Бурмосика. Поруч із ним весело дріботіло зайченя.

- Добридень, Буцику, - наче до давнього знайомого, привіталася Люська. - Я ваша нова подружка.

- Я знайшов її на Суничній галяві, - пояснив Бурмосик.

- І як же ти опинилася в наших краях? - спитав Буцик. І Люська розповіла про свою скруту.

- Ваш ліс теж хороший, але ж він для мене зовсім чужий. Так, зовсім чужий ліс, - закінчила вона і схлипнула.

- Стривай-но, - мовив Буцик. - А як світило сонце, коли ти бігла од лева?

- Яскраво.

- Я не про те. Звідки воно світило?

- Спочатку в ліве очко, потім у праве, - чи, може, навпаки? А потім у обидва, а потім у спину, а потім… Я вже не пам’ятаю. А навіщо це тобі?

- Бо якщо сонце світило тобі в праве око, значить, ти бігла звідти, - вказав Буцик рукою. - А якщо в ліве, - то он звідки. Зрозуміло?

- От бачиш! - скрикнув Бурмосик. - Я знав, що Буцик обов’язково щось придумає.

- Авжеж, - озвалася Люська. - Але я не пам’ятаю: я була дуже налякана.

- Так-так, - замислився Буцик. - Налякана. О! А що ти, кажеш, побачила, коли озирнулася вже в нашому лісі?

- Як Толябун дряпав дерево, аж кора на всі боки летіла.

- От по цьому дереву ми й дізнаємося, звідки ти прибігла. Що ж, на сьогодні, певно, досить, - глянув він на скошену траву. - Ходімо!

Довго шукати не довелось.

- Ось, здасться! - крикнув Бурмосик.

- Ой-ой-ой, - наблизившись, похитав головою Буцик. - Не хотів би я опинитися в таких пазурах. Зате тепер ми знаємо, звідки прибігла Люська. З півночі.

- Хіба, - здивувалась Люська, - а мені здається, із заходу.

- А по-моєму, вона прибігла з півдня, - докинув Бурмосик. Друзі перезирнулись.

- То звідки ж я прибігла? - сумно запитаю зайча.

- Звичайно, у школі нас учили розпізнавати сторони світу, - сказав Буцик, - та я вже забув, як воно робиться. Адже два місяці тривають канікули. Є така штука, - мовив він по хвильці, - яка визначає оці самі сторони світу. От тільки як вона зветься? Бомпас чи момпас…

- Може, монпансьє? - облизнулась Люська.

- Або «Золотий ключик», - і собі підхопив Бурмосик.

- Та ні, цукерки тут ні до чого. О, згадав! Компас! Якби ми його мали, то одразу ж визначили б, звідки ти прибігла.

- А де ж ми його візьмемо? - посмутнішало зайча.

- Компас у нашому лісі має тільки дядько Кажан. Він літає вночі, тож без компаса йому не обійтись. Але навряд чи дядько погодиться його позичити.

- А ми дуже попросимо, - сказала Люська.

- А цур тобі! - почули друзі, підходячи до граба, на якому жив дядько Кажан. - Щоб тобі печінки поодбивало! Щоб ти до кінця днів своїх голодний ходив! Щоб тобі живіт здуло! Щоб тобі ребра позападали! Щоб ти…

- Ой, як смішно він висить! - зареготала Люська. - Дивіться - догори ногами!

- Цить, - зашепотів до неї Буцик. - Що ти тямиш! Якщо дядько почує тебе - нічого не дасть. Для кажанів це нормально. Ану, разом…

- Доброго дня, дядечку! - дружно гукнули всі троє.

- Га? - озвавсь Кажан. - Хто це до мене привітався? Так світло, що нічого не бачу. Це ти, Бурмосику? Ти, Буцику? А хто ще з вами?

- Це Люська! - мовив Буцик.

- Здрастуйте, дядечку, - ще раз поздоровкалась Люська. - Так здорово ви висите на гілці. Ой, якби я так уміла!

- Еге ж, - одразу полагіднішав старий. - Звісно, не одній тобі - всім так хотілось би, та не в кожного вийде. Смішно навіть подумати, як ви всі відпочиваєте. Ну, а що вас привело до мене?

- Розумієте, дядечку. - пояснив Буцик. - Ми оце засперечались, де яка сторона світу. Чи не змогли б ви на півгодинки позичити нам свого компаса?

- Е-е, - схитнув головою Кажан. - Вам компас для іграшок, а я без нього літати не можу. Зіпсуєте - а я потім заблукаю. Ще до Болотяника втраплю. Не дам!

Довелося розповісти Кажанові про Люсьчину пригоду.

- Це інша справа, - мовив дядечко. - Та однак компаса не дам, а от полетіти з вами можу. А щоб йому живіт до спини присох, щоб йому…

- Кому це? - поцікавилася Люська.

- Та кому ж, як не отій почварі, - одказав Кажан.

- Почварі? - перезирнулися друзі. - А на що вона схожа?

- Та таке щось жовте, з хвостом, і реве - не приведи Господь…

- Толябун! - скрикнуло зайченя.

- Лев? - вихопилось у Бурмосика.

- Еге ж, лев, а-ах, - позіхнув Кажан.

- Зараз засне, - прошепотів Буцик і закричав: - Дядьку Кажане!