Ярослав Стельмах - Голодний, злий і дуже небезпечний, або якось у Чужому лісі

Не встигла Люська навіть і злякатись, як ноги вже несли її геть, а за нею мчав страхітливий Толябун.

- Стій! Кому кажу! - кричав він. - Усе одно спіймаю. Стій, бо гірше буде!

Але Люська не уявляла гіршого, ніж бути з’їденою, і мчала навмання прудкіш од вітру. Поминувши верболіз, обоє вибігли в поле. Скільки тривала та гонитва, ніхто не зміг би сказати. Певно, Толябун легко наздогнав би Люську, якби в нього не затерпли лапи, що були довго зв’язані. До того ж звір дуже підупав на силі, бо п’ять днів нічого не їв.

Надвечір попереду завиднів якийсь чужий ліс. Зайча поминуло перші дерева й озирнулось: лев уже не біг, а шкандибав із останніх сил. І тут Люська зрозуміла, що врятувалась.

- Гей, ти! - крикнула вона. - Ось на тобі! - й показала левові язика. Тоді дременула в ліс і зникла за деревами.

Дивлячись їй услід, Толябун од люті дер пазурами якогось стовбура.

Одного погідного сонячного дня песик Бурмосик, добряче поснідавши, взяв кошика й подався збирати суниці для свого найкращого друга цапка Буцика. Адже Буцик найбільше у світі любив солодкі суниці, що ростуть на галяві біля озерця. Про ту галяву, ніхто, крім песика, в лісі не знав, а він про неї не дуже розводився: адже суниця на ній росла не така, яку ви звикли бачити, а куди більша. До того ж і родила ціле літо поспіль. Цю суницю Бурмосик виростив сам і дуже нею пишався. Була вона солодка, як мед, і навіть Буцик частенько казав: «Такої суниці мені ще не доводилося їсти. Ти, Бурмосику, - справжній природознавець».

Та цього разу, вийшовши на галявину, Бурмосик зрозумів, що хтось на ній господарював. Тут були об’їдені ягоди, там прим’яті листочки, а на землі - сліди чиїхось лапок. «Ну от, - подумав він. - Я так і знав». Поставив поруч свою лапку: ні, його слід був більший, а цей і на Буциків не схожий. Хто ж це міг бути? Отак роздумуючи, він заходився збирати ягоди. Майже наповнивши кошик, песик раптом помітив: з-під куща ліщини витикається чийсь хвостик. Бурмосик ступив ближче й побачив, що то спить зайченя. «Так от хто їв мою суницю», - здогадався Бурмосик і злегка загарчав. Чи то загарчалось йому голосніше, ніж хотілося, чи в того зайчати був дуже хороший слух, але воно миттю скочило на ноги і стрибнуло за кущ, кліпаючи зі сну великими очками. Та, побачивши перед собою досить симпатичного песика, навіть спромоглося на усмішку й запитало:

- Ти хто?

- Я Бурмосик. А ти?

- А я Люська.

- Так ти дівчисько! - розчаровано вигукнув Бурмосик.

- Не дівчисько, а дівчинка, - виправило його зайча. - Що це за слова в тебе? Ти що, в лісі виховувався?

- Таки в лісі, - ствердив песик.

- Ой, ну шо це я питаю! - засміялася Люська. - Певне ж, у лісі. Це просто так говориться, коли хто не дуже вихований.

- То я, по-твосму, не дуже вихований? - засмутився Бурмосик.

- Ні-ні-ні! Це я спершу так подумала, - відповіла Люська. - А тепер бачу, що ти дуже навіть чемний. Слухай, - насторожилась вона, - а ти тут поблизу нікого не стрічав? - і глянула довкола.

- А тут нікого бути не може, бо цю галяву знаємо тільки я і мій друг Буцик.

- А тепер, виходить, і я знаю вашу галявку?

- Виходить, що так. Але як же ти тут опинилася?

Тоді Люська вийшла з-за куща і розповіла Бурмосикові все-все: і про цукрового півника, і про велику кулю, і про хитрого Толябуна.

- Аби ти знав, - закінчило зайча, - як він ревів од люті, коли я показала йому язика. Люба матуся, якби вона не навчила мене так прудко бігати… Люба матуся, - повторила Люська і заплакала.

- Ну, не треба, - розгублено мовив Бурмосик, підступаючи до неї. - Перестань-бо!

Та Люська не вгамовувалась.

- Лю-ю-ба-ба…

- Яка баба? - спитав Бурмосик.

- Лю-лю-ба-ба ма-ма-туся, - проривалися крізь плач Люсьчині слова. - Д-де-де ти-ти те-те-пер?

- Та де ж, як не в вашому лісі, - запевнив її Бурмосик. - Чекає на свою донечку.

- А до-до-донечка д-де-де? - схлипнула Люська.

- Та де ж, як не в нашому лісі, - одказав Бурмосик.

- А ма-матуся ж не-не знає, що лі-ліс цей тут і що я-я-я в ньому.

- Та й справді! - вигукнув спантеличено Бурмосик.

- А я ці-цілий д-день б-бігала куди очі ба-ба-бачать і не знаю, д-де мій ліс.

- Та й то правда! - ще більш спантеличено вигукнув Бурмосик. - От халепа!

Він підійшов до дівчинки й погладив її по голівці, - одне вушко в Люськи опустилося на лоба, друге стирчало.

- Знаєш що, - мовив Бурмосик. - Я саме збирався на косовицю до Буцика - помогти йому запасатися сіном на зиму. Ходімо й розповімо йому все-все. Може, він зарадить твоєму лихові. А поки що візьми-но підкріпися трохи. - І песик простягнув Люсьці кошик із суницями.