Ярослав Стельмах - Голодний, злий і дуже небезпечний, або якось у Чужому лісі

«Ух ти!» - вигукнуло зайча і, згораючи од цікавості, пострибало до кулі.

Воно вже встигло уявити, як гарно гулятиме з такою кулею на мотузці, аж раптом побачило просто перед собою якогось незнайомого величезного жовтого звіра з довгим хвостом. Він лежав на траві зі зв’язаними передніми лапами і дивився на зайча.

- 3-з-д-д-ра-а-с-т… - пробелькотіло зайча і зупинилося про всяк випадок на безпечній відстані.

- Здрастуй, здрастуй, серденько, - ласкаво озвався звір. - Як живеш?

- Д-д-я-а-к-у-у… Д-д-ообр… - відповіло зайча. Не те, шоб воно злякалося, ні, просто в нього була така звичка - в деяких випадках трошки заїкатися.

- Чудово! Це справді чудово! - вигукнув жовтий звір. - Я дуже люблю, коли хтось добре живе. Я й сам живу непогано, але оце трапилася зі мною халепа! - Тут він ображено замовк і зволоженими очима подивився перед себе.

«Бідний», - міркувало зайча, підступаючи ближче, і спитало:

- Яка халепа?

- Бачиш… До речі, як тебе звати?

- Люська! - сказало зайча. - Я вже скоро піду до школи.

- Яке гарне ім’я, - розчулився звір. - І як воно тобі личить!

Люська ледь порожевіла.

- Так-от я, бачиш, великий друг усіх африканських звіряток.

- То ви, значить, аж із Африки! - здивувалася Люська.

- Еге ж, прямісінько з неї.

- А як ви опинились у нас? Це ж дуже далеко.

- Ще б пак! - погодився жовтий звір і злегка рикнув.

- Ой! - відскочило зайча. - Чого це ви?

- Згадав своїх друзів, - відповів той. - У мене їх дуже багато. Сумують, мабуть, без мене. І Жирафеня, і Мавпочка, і опецьок той, Бегемотик, смачненький такий…

- Хто смачненький? - насторожилася Люська.

- Хіба я сказав «смачненький»? Маленький! - поправився жовтий звір. - Усі маленькі звірята мене дуже люблять, бо я їх найперший друг, товариш, брат і захисник.

- Значить, і нашим будете захисником? - спитало довірливо зайча.

- А від кого вас захищати?

- Та ніби нема від кого. Був у тутешніх лісах Вовк, та й того перевиховали.

- Отож, ви тут усі нелякані? - зрадів жовтий звір.

- Ні.

- Неполохані?

- Ні-і.

- Це добре, добре. Не те, що в наших лісах. Усі аж трусяться, як мене побачать.

- Чому? - поцікавилась Люська.

- Та на радощах. «От, - кажуть, - іде наш найперший друг і захисник». Еге ж, так прямо і кажуть. О! Хочеш, буду і твоїм другом?

- Хочу! - пискнула Люська.

- Ну от! А звуть мене Толябун.

- Толябун? Це по-нашому, мабуть, буде Толик?

- Толик? Х-хе. Хай так.

- І від кого ж ви їх захищаєте? - мовило по хвильці зайча.

- Ото! Багато, знаєш, є всяких звірюг, які тільки й мріють когось скривдити. От, наприклад, трирогий пацюк або отой, з двома пащами, ах, забув, як зветься, - потрусив головою Толябун.

- Як це - з двома пащами? - роззявила рота Люська.

- А так: одна спереду, а друга ззаду, і в кожній по сімдесят три зуби, - брехав далі Толябун.

- Вони ж, ма-буть, страшні, - знову почала заїкатися Люська. Така вже в неї була звичка.

- Ще й які! - ствердив лев. - Але мене бояться. Я їм кажу: «Ви тільки зачепіть кого-небудь! Матимете справу зі мною». І не чіпають. Е! Це ж вони мені й помстилися. Життя, Люсю, суворе. Підіслали до мене шпигуна в окулярах, із сонними таблетками і, коли я заснув, зв’язали й відправили на цій кулі. П’ять діб носило мене в повітрі, і ріски в роті не мав. Ух, я їх, хай-но повернуся!

- Як же ви повернетесь. Толику? - співчутливо запитала Люська. - Може, я вам чимось допоможу? Адже ви хочете додому.

- Ще й як! Замість того, щоб бігати рідними джунглями і шукати собі здобич, я лежу тут, казна-де, голодний і зв’язаний.

- Чого ж це я стою! - спохопилося зайча. - Бідний Толик. - І, підбігши до лева, почало розв’язувати міцні пута. - А про яку здобич ви говорите: про їжу?

- Еге, про їжу.

- А що ви любите їсти?

- А ти? - ухиливсь од відповіді Толябун.

- Моркву!

- І я моркву. От і доводиться її добувати. Поки знайдеш дерево, поки залізеш на нього…

- На дерево? Хіба морква росте не в землі? - сплеснула лапками Люська.

- Ти розв’язуй, розв’язуй, - поквапив лев. - Це, певно, у вас росте в землі, а у нас на деревах, - викрутивсь він, бо й уявлення не мав, що таке «морква».

- А капуста теж на деревах? - розпитувала Люська.

- Ні, капуста на кущах! Я її теж люблю, - додав поквапливо. - Ех, зараз би капусточки пожувати…

- А я вас пригощу. У нас є, - пообіцяла щиросерда Люська. - Ну от і готово! - мовила, розв’язавши останній вузол.

- Але понад усе я люблю знаєш що? - спитав хижий Толябун, ступаючи ближче до зайчати.

- Що? - перепитала Люська, довірливо дивлячись йому у вічі.

- Таких пухнастеньких маленьких дурненьких зайчаток, як ти! - заревів лев і кинувся на неї.