Ярослав Стельмах - Голодний, злий і дуже небезпечний, або якось у Чужому лісі

А тим часом Толябун, наморившись од цілоденної гонитви за Люською, хропів у гущавині, аж гай гудів. Йому снилася повна жахів подорож на повітряній кулі, коли він, здавалося, щомиті міг випасти з кошика, розбитися об стрімкі скелі, потонути в океанських хвилях або ж просто наштрикнутися на гілки дерев. Та куля щасливо приземлилась, і ось він женеться за тим куцохвостиком, а ось уже зайча показує йому з-за дерев язика. Рикнувши від образи, лев здригнувсь уві сні й розплющив очі.

Сонце пробивалося крізь верховіття, співали пташки, у повітрі танцювали метелики. Толябун уже був відкрив пащу, щоб заревти на весь ліс, - його все те страшенно роздратувало, - коли раптом до нього долинуло якесь порипування, чиїсь кроки і неголосний хриплий спів:

- Ану-ну, побачимо, хто то такий, - мовив до себе Толябун і, закривши пащу, визирнув із заростів.

Стежкою сунув Вовчисько у ковбойці із закачаними рукавами, в старих вишмаруваних джинсах, з брилем на голові. Він пхав поперед себе візок. На візку лежала бочка.

«Ти ба!» - здивувався лев і, зачекавши, поки Вовк проїде, гаркнув йому в спину:

- Грр!

- Ой! - зойкнув Вовк і гепнувся на землю. Із перехиленої бочки на штани йому хлюпнула вода.

- Здоров, братику! - крикнув лев, виходячи із засідки.

- Привіт! - підвівся Вовк, вдивляючись у незнайомця.

- Я тебе одразу пізнав…

- А я тебе ні, - сухо кинув Вовцюга, обтрусив штани і взявся за ручки візка.

- Стій! Куди ж ти?!

- На кудикину гору, - відповів сіроманець. Як видно, він не дуже був схильний до розмов.

- А що там таке? - спитав лев. - Я теж хочу. Прилетівши здалеку, він не дуже розумівся на тонкощах тутешньої мови.

- Що треба! - відрубав Вовк. - Тобі яке діло? Іди собі своєю дорогою. Я ж тебе не чіпаю.

- Ах ти ж задрипанцю! - скипів Толябун. - «Що треба!» Та ти знаєш, із ким маєш справу? Я цар звірів!

- У нас царів немає! - Вовк штовхнув візка. - Кожен собі хазяїн.

- Та почекай же, - заступив йому дорогу лев. До такої мови він не звик у себе в джунглях. - Ми ж із тобою начебто родичі, а ти мене так стрічаєш.

- Родичі? - здивувався Вовк. - А ти хто ж такий?

- Я - лев. Чув, мабуть?

- Та чув… Звідки ж ти тут узявся?

- Отож-бо! З Африки самої. Прилетів до нас один, увесь біноклями обвішаний, компасами… Я його з’їсти хотів, але спершу дай, думаю, перевірю, що в кошику лежить, який до повітряної кулі прив’язаний. Заліз іздуру, а куля та знялась і залетіла аж до вас.

- З’їсти, кажеш, його хотів? - похмуро перепитав Вовк. - Я теж якось на дівчинку надибав. Як її звали - забув уже: чи то Червоний Каптурик, чи Беретик. Не пам’ятаю. «Я, - цвіргоче, - до бабусі йду, а бабуся в хатці живе. Треба за мотузку смикнути, дверцята й відчиняться». Я й попхався туди. Бабцю проковтнув, окуляри її нацупив, лежу - онучку чекаю. А онучка - не в тім’я бита, мисливців навела. Ті як пальнули з обох цівок! Що там було - страх. Відтоді я людей не чіпаю. Нє-є, нема дурних. І тобі не раджу.

- Еге, бачу, не пощастило тобі, - співчутливо промовив лев. - Ну, а я таки з’їв би отого, та хто ж знав, що куля полетить.

Толябун вирішив не розказувати, як усе було насправді.

- А тепер що ж думаєш робити? - поцікавився Вовк.

- Погостювати трохи хотілося б. Добре у вас тут. Не жарко. Та нема де жити, нема чого їсти, - поскаржився Толябун, з надією зиркнувши на Вовка.

«Еге, його пусти! - тим часом думав Вовк. - Такому їжі не настачишся. Он мордяка - хоч об дуба бий».

- Мені багато й не треба, - правив далі левисько. - Хоч би зайчатко якесь чи козенятко, а можна й баранця…

- Охо-хо, баранця, - зітхнув Вовк. - Якось я перестрів одного. А він мені: «Роззявте, - каже, - пащу, я в неї сам стрибну, шоб вам зручніше було». Я, дурний, і роззявив. А він як розбіжиться, як буцне мене тими рогами. Ой-ой-ой… Що там було! Я відтоді зарікся їх чіпати. Нє-є. І тобі не раджу!

- Ти ба! - здивувався Толябун. - Ну й не таланить тобі! Але я буду не я, коли оте кляте зайчисько не спіймаю. Воно мені буде язика показувати! - затрусився він од неприємної згадки. - А тоді можна й додому.

- О, правильно! - пожвавішав Вовк. - У гостях добре, а вдома краще - це всяк знає. Ходімо зараз на ту кулю подивимось. Треба - відремонтуємо. Сядеш на неї і тю-тю додому. Що тобі тут робити?

- Еге, тю-тю! А керувати нею я вмію? А коли ще далі мене занесе, на Північний полюс? До білих ведмедів! Дуже треба. Я вже тут побуду трохи. А тоді й додому, своїм ходом. Ну то як, приймеш?

- Та прийму вже, - знехотя погодився Вовк, бо зрозумів, що так просто од лева йому не відкараскатись. - Із радістю. - А сам подумав: «Прилетів же на мою голову і на мою шию».