Ярослав Стельмах - Голодний, злий і дуже небезпечний, або якось у Чужому лісі

- Рубай! Рубай мотуз! - репетував лев. - Чого ти стоїш? Вовк підняв був сокиру, але враз опустив.

- Зовсім нова мотузка, - мовив із жалем. - Я нею ще ні разу не користувався. Може, краще хвоста?

- Ти що, пришелепку, здурів? Рубай, кому кажу, трясця б тебе вхопила!

Вовк нехотя махнув сокирою, і лев гепнувся на землю.

- Хух, - відсапнув він. - Оце так! Мало не затягло!

- А мотузка ж яка, - зітхнув Вовк. - Золото, а не мотузка, ціни їй не було.

- У-у, довбешка твоя порожня! - визвірився на нього лев. - Мотузки йому жалко. Біжи зараз же по нову!

- Ще й по нову… - скривився Вовк, але Толябун так люто блимнув очима, що той почвалав назад, до хати.

Відпочивши, лев зметикував, що відтято не такий уже й довгий шмат. Тож він знов нагнув дубка, зробив нову петлю й примостив її на стежці. Почекавши ще трохи Вовка, він подався додому. «Стріну дорогою, - подумав. - А не стріну, так пошукає мене й вернеться. Маю час марнувати на того телепня!»

А Вовк тим часом трюхикав з мотузкою не по дорозі, а навпростець, через ліс. Лева на місці він уже не застав і, розміркувавши, що Толябунові набридло чекати і він гайнув додому, лаючись, і собі повернув назад. Та заледве ступив кілька кроків, як щось міцно вхопило його за ноги й кинуло вгору. І вже там, високо вгорі, Вовк здогадався, що потрапив у Толябунову пастку.

Лев же, анітрохи не турбуючись, що Вовк не прийшов додому, завалився в ліжко, одвернувся до стіни й захропів.

А вранці Толябун, ухопивши ножаку й мішок, почимчикував неквапом із хати.

Наблизившись до знайомого дубка над самою стежкою, лев кинув погляд угору: в рясному гіллі висіло щось дуже велике. «Ото, - подумав Толябун (сонце світило йому в очі й заважало як слід роздивитись), - вони там, здасться, обоє. Оце пощастило». Він потягнув вільний кінець мотузка на себе, дубок нахиливсь, і просто Толябунові під ноги хряпнувся сплутаний, увесь синій Вовк. Од того дива лев випустив мотузку, і Вовк знову сховався у верховітті.

«Це ж він од висіння посинів, - міркував Толябун, тягнучи мотуз. - Невже задушило?» - І, коли Вовк удруге бухнувся на землю, черконув ножем по путах.

- Вовчику, ти живий? - спитав несміливо, але той не ворухнувся. Тоді лев завдав собі на плечі бездиханне тіло друзяки й поплентав до хати.

У Вовковій хаті пахло всілякими травами, листям, медом, натираннями й примочками.

- Ну як тобі, легше? - питав лев Вовка.

- Та наче одпустило трохи, - відповів той кволо. Сидів, укутаний ковдрами, на дивані, звісивши ноги. - Та ще й нежить підхопив - цілу ніч на вершечку гойдався. А надворі ж не тепло. Думав - настала моя годинонька.

- Настала! Та хіба для таких героїв, як ми! Нам ще жити й жити! Творити всякі подвиги й творити!

- Ох, ситий я вже тими подвигами, - простогнав Вовк. - Казав же: не треба чіпати. І зарікався не раз, так ото треба було тебе послухати. Даймо їм спокій. Ну нащо вони тобі?

- Це вже справа честі, - похмуро відказав Толябун. - Не вийшло одразу з двома, будемо ловити по одному. Так воно легше. Тільки хитрістю треба. А потім до мене гайнемо, у Афф…

- Ой-йой! - зойкнув раптом Вовк.

- Що таке? - сполошився лев.

- А ти ж оцей тиждень город поливав, поки я до тями приходив? Там же пов’яне все.

- Хіба до того було? Геть забув. Та можна зараз. Ходімо, я поможу.

- Не, зараз не піду. Поки дійдемо, вже смеркне.

- А ти що, темряви боїшся? - зареготав лев.

- Ні, не темряви, а болота, з якого воду набираю. Не так болота, як Болотяника. Його всі бояться.

- Болотяника? Це ж хто такий? - зацікавився Толябун.

- Та невже я тобі про нього нічого не розповідав?

- Ні.

- Е-е, то ти нічого не знаєш. Ну то слухай.

- Ану-ну, - підохотив його лев.

Вовк відкашлявся:

- У нашому лісі, отамо, - махнув лапою. - лежить велике й підступне болото, яке називають Страшним. На вигляд воно зовсім не схоже на болото, а ніби велике поле, поросле травою й квітами. Але то тільки на вигляд. Варто будь-кому пройти по тому полю кілька кроків, як сердегу одразу засмокче підступна драговина. Ще малим кидав я туди всяке паліччя, і воно безслідно зникало в глибині. Навіть жаби не живуть там, а тільки комарі. Мами лякають трясовиною неслухняних дітей, але туди й так мало хто навідується.

Та одного разу трапилось таке, що Страшне болото стало ще страшнішим. Кілька років тому однієї грозової ночі з самої його середини, - звідти, де в тумані бовваніють дерева, - пролунав дужий вибух. А може, то вдарив грім - хтозна! Так от, кажу ж, може, страшного в тому нічого й не було, але відтоді й почалися дивовижні речі.