Ярослав Стельмах - Голодний, злий і дуже небезпечний, або якось у Чужому лісі

А вранці, прокинувшись, вона кинулась у першу чергу до свого дзеркальця і на радощах скрикнула. Замість манюсіньких свинячих очок у неї були її, Люсьчині, великі очі, замість щік-пампушок - її колишній ротик, і навіть вушка були її - довгі й пухнасті.

О, як зраділа Люська! Вона знов застрибала на одній ніжці, замахала лапками, закричала «Ура!», тричі оббігла довкола хати, тоді швиденько метнулася за хвіртку й сплела собі маленький, ну зовсім маленький віночок; а наостанок ще й заспівала свою улюблену пісню.

Тоді збігала до криниці, набрала води, кинулась у хату, сягнула на піч по чавунець і… Щось блискуче й маленьке впало з печі на долівку.

- О, та це ж дзеркальце! - вигукнула Люська. - Мабуть, Бурмосик приготував його мені в подарунок і поки що заховав.

І вона вже хотіла покласти дзеркальце назад, але не втрималась і заглянула в нього.

Із дзеркальця на сторопілу Люську глянули манюсінькі свинячі очка, під ними висіли щоки-пампушки, замість рота… Та що там казати, ви ж самі знаєте, як усе виглядає в кривому дзеркалі.

Бідна Люська обмацала всю себе, відтак вхопила своє дзеркальце…

І тоді зрозуміла, що вона зовсім не мінялась, а завжди була тим самим маленьким, симпатичним зайчам.

«Виходить, вони насміялися з мене, - подумала Люська. - З мене, з найврод… Ні, просто зі своєї подружки…»

Понуро сиділо дівча.

- наче з самого серця полилися тужливі слова, і великі сльози покотилися з Люсьчиних очей на долівку.

Раптом за вікном щось зашурхотіло, і чийсь улесливий голос запитав:

- Хто це співає таку гарну пісню?

Зайча замовкло. Далі втерло сльози й здивовано зиркнуло на вікно. Але там нікого не було.

Минула якась хвилька, і той самий голос запитав іще улесливіше і ніжніше:

- Хто це такий гарний співає так добре таку чудову пісню?

Люська зиркнула у своє дзеркальце і, ледь усміхнувшись, пискнула:

- Це я!

- Та хто ж, хто? - чулося знадвору, і тоді Люська, забувши про всяку обережність, підбігла до вікна, визирнула й повторила, любенько посміхаючись:

- Це я!

Тієї ж миті могутнє лаписько вхопило ії за вушка, висмикнуло з вікна, наче моркву з грядки, і вкинуло в мішок.

І вже звідти Люська почула голосний регіт:

- Ще не так заплачеш, моя пташечко. Ти ще не знаєш, що такс плакати, моя гарнюнька.

Вовк перекинув мішок через плече й побіг у ліс. Куди й навіщо - про це Люська могла тільки здогадуватись, але уява її не малювала нічого приємного.

На приятелеві кроки Толябун підхопився з дивана й кинувся до дверей.

- Ну як?

- Приніс, - вишкірився у посмішці Вовк. - Піддурив! Ось маєш, - провів лапою по мішку.

Зайча злегка ворухнулося.

- Скількох?

- Що значить скількох? Одне! Зайчисько! Визирнуло з вікна, а я його за вуха - і готово.

- А в хаті ще хтось був?

- Я й не знаю. Може, був, а може, й ні. Хто ж його відає? Через стіни, хе-хе, не видно.

- «Не видно!» Бовдур! - аж засичав Толябун. - То треба було у вікно зазирнути або ж почекати трохи, чи не кинуться її шукати…

- Ага, у вікно зазирнути! Щоб знову лампою гужнули. Красненько дякую. Сам іди і зазирай. І взагалі, що це за слова в тебе: «Бовдур»! Я стараюсь, поки ти тут вилежуєшся, страждаю за трьох, а він ще обзивається. Ніякої культури! Сам бовдур! - витріщився на Толябуна Вовк.

- Та гаразд уже, гаразд, - буркнув лев. - Ну як ти не здогадався! Якщо в хаті нікого не було, то заліз би туди сам і почекав їх. Вони ж нічого не підозрюють. Тільки в двері, а ти їх по тім’ячку. І вся розмова.

- Так-то воно так, але ж у них вікна забиті, ти ж знаєш!

- Що тобі ту дошку одірвати чи вибити! Сокиру взяв би із собою.

- Ага, а вони мене знову гасом.

- Та то ж якби вони були, дурню! Тобто, це… хороший хлопче. О! Та ми зараз і спитаємо, хто вдома був! - зрадів Вовк, глянувши на мішок.

- Правильно! - Лев кинувся у куток, розв’язав мішок і витрусив на підлогу принишклу Люську.

- 3-д-здра-аст, - підвелась вона на ноги. - 3-з-здр-а-аст, То-лику…

- Здрастуй, серденько, - засміявся Толябун. - Ну от і здибались. Приємно, що ти мене не забула. Як живеш?

- Д-д-о-об-р… - прошепотіла Люська і схлипнула.

- Ти вважаєш, що добре? Ти чув? - звернувся до Вовка. - А язика ще не розучилася показувати? - знов глянув на Люську, але та тільки схлипнула ще дужче. - Не розучилася? - повторив Толябун.

- Ні! - раптом вигукнула Люська і, замруживши од страху очі, висолопила язика.

- Ах!.. Ах!.. Ах ти ж!.. - аж заціпило Толябунові. - Та я… Та я тебе!.. - Він кинувся був до зайчати, але його перепинив Вовків голос.