Ярослав Стельмах - Голодний, злий і дуже небезпечний, або якось у Чужому лісі

Вовк витягнув із кишені жменю насіння й заходився лузати його, спльовуючи лушпиння просто на підлогу.

Люська замислилася. Що робити? Як попередити друзів? Звідси до хатки Буцика таки далеченько. А навпростець повз болото - страшно Болотяника. У лісі вже темно… Хоча яка різниця - темно в лісі чи світло, якщо вона все одно не може вирватися звідси. Люська трохи випростала затерпле тіло, і тут щось гостре вп’ялося їй у бік. Зайча вільною лапкою намацано в кишені своє дзеркальце. Дзеркальце! Адже краєм його можна перетерти мотуз! Але як? Он Вовчисько час від часу лупає на неї з дивана ледачим оком. Видно, не судилося їй уже побачити матусю. А які матуся пече коржики! А як готує солодку моркву! А які співає колискові, коли Люська хворіє.

Од тих пісень самі собою злипаються очі…

А якщо спробувати?..

Люська, злегка прокашлявшись собі під носик, упівголоса завела:

- Давай-лавай, - підохотив її Вовк, - співати не заборонено. Я навіть люблю, коли співають. У мене дуже ніжна душа. І добра…

тамуючи дрож у голосі, якомога лагідніше виводило зайча.

Скінчивши, Люська одразу ж завела «Ой ну, люлі, люлі», а потім «Ой на кота-воркота» і вже десь на середині пісні помітила, що Вовкова лапа звісилася з дивана й насіння з розчепіреної жмені посипалося на підлогу. Тоді Люська гукнула: «Дядю Вовче!» Той не відповідав. Хутенько вийнявши дзеркальце, Люська взялася до діла, але тупі краї не брали грубий мотуз. Тоді зайча мить подумало і з силою натиснуло дзеркальцем об підлогу. Хруснувши, воно розпалося на дві половини. Люська легко розрізала пута гострим краєм скла. І за півхвилини була вільною. Прокравшись навшпиньках у куток, де стояла сокира, вона на всяк випадок вхопила її й так само навшпиньках вийшла за двері. Нічне повітря обхопило Люську прохолодною свіжістю, і зайченя кинулось у темінь. Одбігши трохи, закинуло сокиру в гущавину - «Тепер не знайдуть», - а за мить почуло страшний рев: «У-т-е-к-л-а!!»

То повернувся з розвідки Толябун.

У темряві, якої Люська боялася більше за все на світі, кожен кущ ввижався їй левом, кожен лужок - Страшним болотом, а пень - Болотяником. Гілки хапали її за плечі, корчі підставляли ніжки, та й заблукати, зрештою, теж було дуже просто. Куди вона біжить, Люська не могла сказати з певністю. І вже коли на обрії засірів світанок, натрапила на Суничну галявину. На неї війнуло запахом стиглих суниць…

Звідси дорога вже була знайома, і Люська побігла чимдуж, пам’ятаючи слова лева «на світанні». Ще трохи, ще - і зайча мало не зіткнулося зі своїми друзями.

- Люсю! Люсько! - закричали вони й кинулись обіймати та цілувати її. - Де ж ти ходила?

- Пробач, пробач, Люсюню, - лопотів Бурмосик, шморгаючи носом. - Це все я… Я хотів пожартувати…

- Вибач йому, я нічого не знав, - мимрив Буцик.

- А я й не сердилася зовсім, - розчулено відповіла Люська. - А ви, бідолашні, мабуть, цілу ніч не спали?

- То пусте! Дрібниці! - кричали в один голос Буцик із Бурмосиком.

- Люсь, я забув тобі сказати найголовніше, - мовив Буцик. - Післязавтра ми йдемо шукати твою маму.

- Як добре, - зраділа Люська, але враз наморщила лобика.- Стривайте: адже зараз на нас мають напасти Толябун із Вовком.

Друзі кинулися стежкою до хати й зачинили двері.

- Як же ми будемо боронитися? В нас немає ніякої зброї, - стривожився Бурмосик.

- Я знаю, з чого ми зробимо зброю: з Буцикових рогів, - мовила Люська.

- Тобто як це з моїх рогів? - обурився Буцик. - Зріжете їх, чи що?

- Та ні! Ми прив’яжемо до твоїх ріжок гуму й матимемо рогатку. Варто буде лише повернути голову й подивитись на лева чи Вовка, як ті опиняться на прицілі.

- Якось воно несподівано, - почухав потилицю Буцик. Гуми не знайшли, тож прив’язали Бурмосиків пружинний еспандер, з яким він робив ранкову зарядку.

І тут знадвору почулося: «Болотяник! Болотяник вибрався із трясовини! Здавайтесь усі!» - і дикий Толябунів рев. За мить у двері загупало, аж хата задвигтіла.

- Двері вони не виламають, - заспокоїла Люська.

- А ми їх самі відчинимо, - сказав Буцик. - Тільки чим би це… мене зарядити?

- А ось, - зняла Люська з печі горнятко. - Думаю, підійде.

- Підійде, - одказав Бурмосик і натягнув еспандер. Люська взялася за ручку дверей, і тільки-но знову загупали, рвучко розчинила їх.