Ярослав Стельмах - Голодний, злий і дуже небезпечний, або якось у Чужому лісі

- Та стривай! Це ти завжди встигнеш! Треба спочатку вивідати в неї дещо… - І він багатозначно клацнув пальцями.

- І то правда, - схаменувся Толябун і гарикнув:

- Ти була одна в хаті?

- Ні, - одповіла Люська. Вона ж бо чула всю розмову.

- А з ким?

- Із Буциком та Бурмосиком, - вирішило обдурити зарізяк зайча. - До них саме прийшов у гості дядько Кабан і приніс їм нову рушницю, - вигадувала вона. - І вони всі сиділи у сусідній кімнаті, і дядько Кабан показував їм, як із тієї рушниці стріляти.

- Рушниця, - посмішка на Вовковій морді згасла. - Погане діло. Пам’ятаю, раз зустрів я дівчинку, чи то Червоний Очіпок…

- Та облиш ти свої спогади дурні, - урвав його лев. - Знайшов, що згадувати. Ти краще скажи, що то за дядько Кабан.

- Із ним краще не зв’язуватись. Місцевий дзюдоїст. Як ухопить за барки, як кине через стегно…

- І звела ж мене доля з боягузом, - зітхнув лев. - Чого ти трусишся? Ну і який же він, цей дядько Кабан? - блимнув на Люську.

- Здоровенний! - Люська зрозуміла, що вона на правильній путі. - Отакий на зріст. Отакенна шия. А плечі - у двері не влазить.

- Ну і як же він усе-таки до вас уліз? - уже не так бадьоро спитав Толябун.

- А боком. Та й то ми його всі втягували - аж хата тріщала. Коли ступає - дошки на підлозі вгинаються. А ручиська - як ваші три!

- Ну-ну, - замислено озвався лев.

- А рушницю приніс із трьома цівками, - розписувала далі Люська. - Одна стріляє шротом, друга - кулями, а третя - чергами. Як автомат. О! Вони оце побачать, шо мене немає, одразу кинуться сюди, і я вже не знаю, що тоді буде.

Люська зовсім розходилася, побачивши, як стривожились її вороги.

Запала мовчанка.

- Ну, я пішов, - першим звівся на ноги Вовк, ухопив відро й попрямував до дверей.

- Ти куди? - підвів голову лев.

- Город поллю.

- Город? Так уже ж смеркає.

- Ну то й що? Треба городець полити.

- А Болотяник? Чи ти вже його не боїшся?

- Не боюся, - відрубав Вовк. - Піду.

- А може… Ага, - здогадався лев, - то ти, може, втекти здумав? - І вхопив Вовка за лапу. - Я тобі дам город! Боягуз! Дезертир! А хто справу до кінця доведе, хто у вирішальний напад піде? - Люська нашорошила вуха. - Втікаєш?

- Ну й тікаю, - зізнався Вовк. - Не хочу, щоб у мене з трьох цівок… І в Болотяника не хочу перевдягатись. І з Кабаном зустрічатися.

- Цить, - гримнув лев. - Ще невідомо, чи це все правда, чи дівчисько не збрехало.

- Все чиста правда, - подала голос Люська.

- А в тебе не питають. Так от що: я зараз гайну до їхньої хати і гляну - вигадки то чи ні. А ти побудь із дівчиськом - от тільки зв’яжу її. - Лев підійшов до зайчати з мотузом. - О! Отак! А коли покінчимо з тими, то всіма трьома й поласуємо. А то що з неї одної - і од землі не видно. А ти дивись, - звернувся до Люськи, - якщо збрехала…

- Як же я один залишуся… - подав голос Вовк. - А якщо вони сюди нагрянуть…

- Ну то біжи ти, - одказав лев, - а я посиджу.

- Е ні, я краще тут побуду, - одмахнувся Вовк.

- Отож, - кинув Толябун і вибіг із хати.

- Ну й поморочилися з тобою, поки спіймали, - розговорився Вовк. - І чого, власне, я на тебе напався? Що ти мені поганого зробила? Із левом щось там не поділили, - а мені яке до того діло? Я до тебе завжди ставився добре. В душі. Так що ти, може, теє… Якщо ті з ружжом прибіжать - заступишся за мене? Я навіть одну лапку можу тобі розв’язать. О, - нагнувся над Люською, - отак зручно тобі?

- Заступлюся, - мовила Люська. - Я й сама дивуюся, що у вас спільного з тим Толябуном? Ви такий розумний, інтелігентний Вовк - і подружилися з цим грубим невігласом.

- Отож, отож, - запишався Вовчисько, вмощуючись на дивані. - Нічого в мене з ним спільного нема. Це ти правильно підмітила. Сів на мою шию, ще й поганяє, живодер. Це він мені наказав тебе впіймати. Хіба ж я сам до такого додумався б? Погрожував мені. А я тебе й пальцем не зачеплю. І навіть відпущу. Точно, відпущу. Біжи собі до своїх друзяток. Ну, а скажи все-таки правду, збрехала ти про Кабана й рушницю чи ні? Скажи, не бійся, я ж Вовк добрий.

Люська зрозуміла: Вовк і не думає відпускати її, тільки правду хоче випитати. Але що задумали ці двоє?

- А якщо я признаюсь, ви розкажете мені про Болотяника?

- А ти звідки знаєш? - вибалушив очі Вовк.

- Із вашої розмови з Толябуном.

- Гаразд, розкажу, коли так, - погодився сіроманець. - То ти…

- Я все збрехала, - твердо мовила Люська, глянувши йому у вічі.

- Невже? - зрадів Вовк.

- Так.

- І нема Кабана?

- Ні. Він уже місяць на змаганнях.

- І рушниці нема?

- І рушниці.

- О, як добре, - усміхнувся Вовк, потираючи лапою об лапу. - Значить, ніхто в мене не стрілятиме. Я дуже добрий Вовк, - глянув він на Люську, - але кровожерливий. Для мене нема нічого кращого, як з’їсти козлика, свинку чи хоча б зайченя. Тож відпустити тебе я ніяк не можу, бо хочу їсти. Сьогодні вночі, значить, тобто вже завтра на світанні, коли сон найміцніший, ми з левом перевдягнемося в Болотяників і нападемо на вас. - Люська здригнулась. - Ну тобі боятися нема чого - ти ж бо тут, - заспокоїв її Вовк. - Ми хочемо зробити з вас святковий обід, бо в лева саме завтра день народження. Але що з тобою зробить Толябун, коли зараз прибіжить?! Ти ж його обдурила, а він цього не любить.