Ярослав Стельмах - Голодний, злий і дуже небезпечний, або якось у Чужому лісі

Із свистом прорізавши повітря, горнятко вгатило Вовкові в груди. Щось булькнуло в горлі у звіра, і він повалився з ганку на лева. Але Толябун вчасно відскочив, Вовцюга хряснувся потилицею об землю й завмер.

- Вбили! Друга вбили! Бандити! - заревів лев і кинувся через тин, полишивши вбитого напризволяще.

Та він помилився: друг залишився живий. Відпочивши на землі хвилин зо три, Вовк прочуняв і пошкандибав до тину.

- Ну як ти? - підскочив до нього левисько.

- Ох-хо-хо! Живий! Ледве! А ти теж! Замість того, щоб помогти, п’ятами накивав. Друг називається!

- Та хто ж його знав, що вони вигадають таку гемонську зброю, - виправдувався лев. - Треба помститися їм. Треба щось інше придумати.

- Ти вже думай сам! А з мене досить! Ситий по горло. І все мені дістається, - запхинькав Вовк. - І від мисливців, і від поросят, а тепер іще від оцих, - показав на будиночок.

- О! Розпатякався! Чого ти рюмсаєш? Ми, хлопці, герої чи не герої! Та ми таке можемо! Гори звернемо. - Лев ходив попід тином, і раптом просто з неба впала йому під ноги якась каменюка. Він зиркнув угору й побачив, що кинув її дядько Кажан, але, підсліпуватий, не влучив.

- Киш мені звідси, курка общипана! - крикнув лев. Він ухопив грудку й пожбурив її вгору. Кажан зойкнув - грудка попача йому в крило - й полетів геть.

- О! Бачив? - радів лев. - Отак треба!

- А він зараз усіх звірів скличе, - заскиглив Вовк. - Тікаймо звідси, поки не пізно.

- Нізащо, - бадьорився лев. - Або я, або вони. - І тут погляд його впав на стіжки. - Придумав! - зрадів Толябун. - У тебе сірники є?

- Є, - відповів Вовк. - Дома.

- Ну то мерщій по сірники! Зараз ми їх викуримо.

- Легко сказати, - швидше, - занив Вовк. - У мене й досі в грудях коле.

- У всіх коле, - відказав суворо лев. - Побіг би я, так ти ж усе попсуєш!

- Ну, гаразд, - погодився Вовцюга й покушпелив додому.

- Щось вони задумали, - звернувся до товаришів Буцик. - Один кудись побіг, а другий зостався. Що в нас є з набоїв?

- Двоє горняток, - відповіла Люська, - два чавунці - великий і малий, - три виделки…

- Чотири поліняки, - докинув Бурмосик.

- Немало… Якщо влучно стріляти…

- Погляньте! - крикнув Бурмосик.

Усі кинулись до вікна. Перескочивши через тин, лев ухопив стіжка й поніс його до хати.

Випущене з рогатки горнятко бухнуло просто в стіжок.

- Га-га-га! - зареготав лев. - Стріляйте, стріляйте, хоч десять років.

- Дай-но поліно, - гукнув Буцик.

Поліно мелькнуло в повітрі, ате не влучило і зникло десь у кущах.

Лев тим часом кинув сіно під хату, метнувся назад і вхопив другий стіжок.

Тарілка вдарилась об стіжок, і знов почувся голосний Толябунів сміх.

- Ану, спробуймо виделкою, - підказало зайча.

По тому, як завищав і застрибав на одній нозі Толябун, друзі здогадатися: виделка влучила в ціль.

Накульгуючи, лев усе-таки пожбурив свій вантаж під хату і чкурнув за тин. Там витяг із лапи виделку й став чекати Вовка.

Незабаром прихекав і той з коробкою сірників.

- Тепер слухай, - мовив лев. - Он бачиш - під стіною два стіжки. Сухісінькі, як порох. Досить кинути сірника - і вся хата піде з димом. Наші друзі, звісно, не чекатимуть, поки згорять разом із нею, і вискочать. Отут ми їх і в мішок. Просто і геніально! Ну, гайда!

- Що гайда? - затремтів Вовк. - Ризикувати своїм здоров’ям, а може, й життям? Я не хочу! Мене й так мало не вбили.

- Лізь, боягуз нещасний.

- Не полізу, - затявся Вовк.

- А свіжину щодня їсти хочеш? А панувати в лісі теж хочеш?

- Не хочу!

- Вже забув усі наші плани, зрадив?

- Не забув, але здоров’я дорожче.

- Тут порядок наведемо, до мене гайнемо, в Африку, як на курорт. Там здоров’я, знаєш, як прибуває. Щохвилини!

- Гаразд, - повагавшись, відповів Вовк. - І звела ж мене лиха година з тобою.

- Давно б так, - мовив лев. - Диви! Бери стіжок і під його прикриттям підповзеш до хати. Там підпалиш разом із моїми двома. А я не забарюся з торбою.

Вовк припав до землі.

Вдарилась перед ним і розбилася на друзки тарілка, пролетіла над головою виделка. Ховаючись за стіжок, звір помалу просувавсь уперед.

- Все! - мовив Буцик. - Стріляти більше нічим. За кілька метрів од хати Вовк підпалив сіно.

- Він і нас зараз спалить! - вигукнула Люська.

Але раптовий подув вітру підхопив полум’я й кинув його просто на Вовка. Завивши від болю, той кинувся навтьоки.

- Ну й нездара! - вилаяв його лев. - Доручай тобі що-небудь. Давай сюди сірники!

Хутенько перетнувши двір, він поклав ще один стіжок поруч із першими двома й черкнув сірником.

- Все! - заплющила очі Люська.