Радий Погодин: Цегляні острови

— Що трапилося? — злякано спитала сусідка.

— Птахи, — тямовито зауважив сусід. — Літають… Ти, Кешко, їх простирадлом лови.

Нарешті мама не витримала. Встала, відчинила другу раму. В кімнату одразу ж ударив струмінь свіжого весняного повітря. Чиж, який був найближче до вікна, стрибнув на підвіконня і випурхнув на вулицю.

— Держи! — заволав Мишко.

— Годі птахів мучити, — сказала мама. — Хай решта теж летять.

Зовсім зажурений, Мишко опустився на стілець.

— Тітко Лізо, що ви наробили!.. Мені ж сьогодні треба їх у школі випускати… Адже День птахів.

— От і хай летять.

— Еге, вони ж самі вилітають, а треба організовано…

Чижі, відчувши свіже вуличне повітря, шугнули до вікна.

Два вилетіли знизу, а один ударився об занавіску і заплутався у ній. Тут Мишко його й схопив.

— Не журися, — втішав друга Кешка. — Одного випустиш організовано.

— Еге, я їх спеціально ловив… — бубонів Мишко. А мама підійшла до вікна й одкинула занавіску.

— Он твої чижі на дереві сидять… Радіють… Приятеля чекають… А він, бідолашний…

Мишко глянув на Кешку, шукаючи в нього підтримки. Проте Кешка опустив очі.

— Мишку, давай і цього… Га, Мишку?..

Мишко гучно засопів, потім підійшов до Кещиної мами і сунув їй в руки чижа.

— Беріть… Випускайте… Все одно це не за правилами.

Мама подивилася на маленьку сіру пташку у своїй руці, подмухала їй на скуйовджене тім’я і розтулила долоню.

— Лети, чижику. Мишко дозволив.

Чижик стрепенувся, діловито поправив пір’я: йому хотілося летіти на волю гарним та охайним. Потім коротко чивікнув і полетів у небесну блакить, до рожевих хмар. Мама, Кешка і Мишко махали йому вслід. І це нічого, що птахи полетіли не за правилами.

Недалеко від будинку, де жив Кешка, протікала річка. Пахло від неї коноплею, водоростями, смолою, рибою. І це був надзвичайний запах — кращий, ніж пахощі цукерок і тістечок, — річка дихала морем.

Незграбні баржі привозили цілі гори морського піску і жовтого каміння. А на початку літа галасливі буксири забили всю річку колодами. Вони набрякли в тривалій мандрівці і тулились до берега, як стадо втомлених мовчазних тюленів. Хлопчаки, ті, що були старші, придумали гру, навіть не гру, а просто так — аби чим зайнятися. Вони перестрибували по колодах з однієї на одну. Колоди під ногами поринали, але це якраз і було найцікавіше. Скільки захоплюючого, трепетного страху, скільки хвастовитої гордості приносила стрибунам ця вигадка! Щоразу вона кінчалася благополучно, якщо, звичайно, не брати до уваги мокрих штанів і ботинок. Чемпіоном по колодах вважався Мишко. У цій Історії на його долю випала неабияка роль, але на все свій час.

Одного разу на березі гралися Кешка, Круглий Толик і Людмилка.

Хлопчаки ходили по колодах біля самого берега. Людмилка сиділа на піску і піддражнювала:

— А далі дзуськи!.. А далі дзуськи!..

Хлопчаки не дуже прислухалися, що вона там кричить, і скоро їй набридло їх дражнити. Вона почала переплітати свої маленькі, завбільшки як мізинець, кіски. Налетів вітер, вирвав у неї з рук білу шовкову стрічку і поніс її до найдальших колод.

Людмилка заревла:

— Ой, моя стрічечка!.. Тепер мені буде від ма-ами!.. І все через вас!.. Чого мене на річку покликали?..

Ніхто Людмилку не кликав. Вона сама прийшла. Кешка бачив, що вітер ось-ось скине стрічку у воду. Крику буде на весь двір!..

Не довго думаючи, він плигнув на колоду, що лежала трохи далі, потім на другу. Добрався до стрічки: тільки нахилився, щоб її підхопити, як розійшлися колоди, і він провалився у воду. Якби Кешка не встиг своєчасно розставити руки, трапилося б непоправне лихо..

— Кешка потонув! — скрикнула Людмилка.

Толик, який почував себе на колодах дуже невпевнено, стрибнув на берег і шодуху припустив додому. Людмилка, завиваючи від стаху, мчала слідом..

— Мамо!.. Нікому не скажеш? — випалила вона, влітаючи у квартиру. — Кешка потону-у-ув!..

— Та ти що? — сплеснула руками Людмилчина мати, замкнула дочку на ключ, миттю вискочила на площадку і зацокала по східцях тонкими каблуками.

Кешка тим часом тримався за колоди, дригав ногами у воді, намагаючись закинути хоч одну нагору. Але чи то ботинки обважніли, чи сил у Кешки залишилось зовсім мало, — видертися йому не вдавалося. Хвилі підкидали сусідні колоди. Вони били Кешку по руках. Пальці терпнули. Плечі опускалися дедалі нижче. Вода вже лоскотала підборіддя. А над річкою спокійно кружляли чайки.