Радий Погодин - Цегляні острови

— Ага, прямо у скроню.

Діти заздрісно дивилися на забинтовану Мишкову голову, легенько торкалися пов’язки і співчутливо розпитували:

— Боляче?.. Дуже?..

Потім усі юрбою рушили до сірого паркану і приникли до широких щілин в дощатих воротях.

На будівельному майданчику було безлюдно. Немов підвівшись навшпиньки, тягнулися до небес баштові крани. Здавалося, вони ще не встигли отямитись, прийти до пам’яті. Дерев’яні підмостки, що оточували башту, було розібрано, і вони лежали тепер штабелями на землі. І ніяких слідів руйнування. Лише від самої башти залишився стирчати рівний круг заввишки метра півтора, неначе башту акуратно спиляли біля самого підніжжя. І було чисто. Мабуть, вибухом однесло всі уламки кудись далеко за місто.

Ні, це не був звичайний вибух.

— Подумайте, вогонь — до неба!.. — захлинався Мишко. — Я сам бачив, вона злетіла — і на порох!..

— Та невже!? — почувся раптом за спинами дітей густий бас.

Хлоп’ята відскочили від паркану. Проте нічого страшного не було. Біля воріт стояла зелена п’ятитонка, навантажена великими паперовими мішками з цементом. З кабіни виглядало широке смагляве обличчя шофера з чорними насупленими бровами.

— Василь Михайлович! — закричав Кешка. — Здрастуйте, Василю Михайловичу!.. Хлопці, не бійтеся — це Василь Михайлович, наш сусід.

— А це хто? — показав шофер на Мишка. — Що за опухало?

— Та це ж Мишко… Ви його бачили. Він же до мене приходить!

Василь Михайлович підозріло оглянув забинтовану Мишкову голову.

— Ну ти, друже, мастак брехати…

Мишко наїжився.

— Це я брешу, га?.. Висадили в повітря башту, кожен знає. Ми з Кешкою на власні очі бачили. — Мишко кивнув на зачинені ворота і вперто повторив — Навіть кусків не залишилося, все рознесло.

Василь Михайлович усміхнувся і похитав головою.

— А для чого, по-вашому, висаджувати її в повітря?.. Ні до чого це, вона величезні гроші коштує.

— А куди ж тоді вона поділася? — єхидно спитав Мишко. — Може, в землю пішла?

Василь Михайлович поклав на кермо важкі, забруднені в мастило руки:

— У землю… Ану, Кешко, поїхали зі мною, сам побачиш.

Кешку не треба було упрошувати. Він миттю заліз в кабіну. Василь Михайлович поманив пальцем Мишка.

— І ти, герою, голова з дірою, сідай! — Він почекав, поки хлопчаки вся дуться на чорному продавленому сидінні, і натиснув сигнал.

Ворота відчинив вахтер у брезентовій куртці. Поздоровкався.

— Привіт, Михайловичу, цемент везеш?.. А що це в тебе за пасажири?

— Мої,— коротко відповів шофер і повільно заїхав у ворота.

Робітники швидко позносили паперові мішки з цементом під дерев’яний навіс.

Василь Михайлович підігнав порожню машину до самої башти, але, крім суцільної шершавої стіни, із землі нічого не було видно.

— Доведеться лізти в кузов, — сказав Василь Михайлович. Він підсадив хлопців і сам легко перестрибнув через борт.

Сірі стіни башти спускалися глибоко вниз, утворивши величезний бетонний колодязь.

Мишко потер під носом.

— А чого вона так?

— Осіла, — підказав Василь Михайлович. — Це ж не башта.

— Ми знаємо… Атомна станція, — втрутився Кешка.

Василь Михайлович зареготав.

— От диваки!.. Це басейн. Водоочисна станція, ніяка не атомна. Бачили глибоку яму — котлован?.. Цю башту-басейн треба було споруджувати глибоко в котловані. А працювати там незручно, тісно… Ось інженери й придумали. Спорудили на дні котлована палі і басейн почали будувати на палях, а як довели його до необхідних розмірів, палі підірвали… Він у яму й опустився, той басейн, став на своє місце. Незабаром сюди спеціальним тунелем брудна вода побіжить з усього міста. Тут її очищатимуть. Річки в місті прозорі стануть, як у лісі, на природі. Ось, наприклад, у моєму селі, де я, значить, народився. Там у річці всі камінчики на дні видно… І раки, І пліточки…

— А осколки од вибуху були? — з надією спитав Мишко.

— Ніяких осколків. Вибух мирний, діловий.

Мишко помацав свою забинтовану голову і, сопучи, поліз назад у кабіну.

— Ти куди? — схопив його за руку Василь Михайлович. — Ти… теє… Ти, брат, не журись… Я ж не достоту знаю. Можливо, й був якийсь осколок… Все ж могло… Та он в головного інженера запитаємо. — Шофер замахав рукою високому чоловікові. в акуратній брезентовій куртці,

— Ти що, Михайловичу, синів на екскурсію привіз? — спитав інженер, підійшовши до машини.

— Я бездітний. Це сусід мій з дружком, — прогудів шофер. — Дружка ось, бач, осколком поранило. А які тут могли бути осколки…