Радий Погодин - Цегляні острови

— Я знаю, чого сичить, — сказав раптом Мишко. — Контакт поганий… У нас колись таке було. Батько враз полагодив.

— А ти можеш? — спитав Кешка.

— Пусте, що там робити… Давайте табуретки і ножик.

Мишко підставив під лампочку табуретку, втаскав на неї другу і при допомозі товаришів видерся нагору. Схопився за лампочку, відсмикнув руку.

— Ху-ух!.. Гаряча…

Кешка подав йому ганчірку.

Мишко обмотав ганчіркою лампочку, повернув — і в кухні стало темно. Лише на стелі жовтою хмаркою погойдувався відблиск вуличного ліхтаря. Мишко засунув лампочку в кишеню разом з ганчіркою.

— Тепер ножика давайте!..

Кешка став навшпиньки, поклав Мишкові в долоню широкий кухонний ніж.

— Зараз… Зараз… — бурмотів Мишко — Контакт одігнемо — і все. Без звуку працюватиме. Як слід… — Мишко сунув ніж у патрон. Посипалися блакитні іскри. Роздався сухий тріск. Мишко скрикнув, упустив ножа, пригнувся — і табуретки, втративши рівновагу, загуркотіли вниз. Все це сталося в одну секунду.

Мишко лежав біля столу, за яким вони щойно їли торт і оселедець. Він здивовано кректав, розтирав побиті боки, трусив рукою. А в коридорі вже лунали голоси:

— Що трапилося?! Чому світло погасло? Замикання, мабуть… Завжди, як тільки люди зберуться, як тільки за стіл…

В кухню прибігли дядько Боря і мама. Дядько Боря чиркнув сірником.

— Так і є, замикання!.. Бачите, вони щось із патроном зробили.

Хлопчаки підводили Мишка. Він пошепки виправдовувався:

— Ех, забув вимикач повернути!..

В кухні вже горіла свічка.

— Що ви накоїли? — допитувалася мама. — Де лампочка?

— Ось вона… — Мишко витяг з кишені ганчірку. На підлогу посипався дзвінкий скляний дощ.

— Обережніше! — кинулась до нього мама. — Невже ви не можете спокійно сидіти?..

— Ми її лагодили, — зітхнув Кешка. — Чого вона сичить? — А про себе Кешка думав: «Отак завжди, як тільки нове життя почнеш, все не так виходить…»

Мамин товариш по роботі та ще один знайомий полізли загвинчувати пробки. А тітка Люся стояла посеред кухні й обурено вичитувала Кешці:

— Що це в тебе за така мода, не розумію… Людей запросили на день народження, а ти світло псуєш.

— Ну, нічого страшного не сталося, — переконувала її мамина товаришка по роботі. — Вони ж іще діти.

Мама стояла біля плити, дивилася на принишклих хлоп’ят.

Мишко і Толик штовхали Кешку під боки: попроси вибачення — і край. Але мама зовсім не лаяла Кешку. Вона навіть погладила його по голові. Вона, мабуть, простила йому: адже у Кешки був день народження, а в цей день карати дітей не прийнято.

Круглий Толик був невисокий на зріст і, щоб не сказати гірше, повненький. Стрижена під машинку голова дуже скидалася на волейбольний м’яч, до якого приліпили кирпатий, до всього цікавий ніс, приладнали бистрі очі і два чуткі відстовбурчені вуха. Діти любили його за доброту, за незлобивий, мирний характер.

Батьки Круглого Толика були геологи. Ще минулої осені вони поїхали в Казахстан, у пустиню, — шукати олово.

Толик просив: «Візьміть і мене…» Але батьки відповіли, що не можуть нічого вдіяти, бо живуть у важких умовах. І ось цього літа, коли майже все населення двору роз’їхалося по дачах і піонерських таборах, батьки все-таки забрали його до себе в пустиню і правильно зробили, тому що з Толиком трапилася велика біда.

Біда почала підкрадатися відтоді, як у домі з’явилася тітка Рая. Тітка Рая — старша сестра Толиного батька; воно як не кажи, а залишати хлопчика самого — рисковане діло.

Батьки поїхали. Тітка Рая одразу ж завела в домі свої порядки. Вона позастеляла скрізь вишиті серветки, навіть попришпилювала їх до стін, розмістила на книжкових полицях фарфорові цяцьки, яких навезла із собою силу-силенну. На письмовий стіл, де Толик робив уроки, тітка поставила здоровенного товстобокого собаку з прорізом на спині.

— Навіщо мені таке опудало? — відсунув Толик собаку.

Тітка Рая обурилась.

— Як тобі не соромно? Я прикрасила кімнати художніми виробами, а ти невдоволений. На що була схожа квартира?.. Сарай! Ніякого затишку!..

— Я не про затишок кажу… Я про собаку, ось про цього. — Толик ткнув пером у блискучий собачий бік.

— Що ти робиш? — Тітка зблідла… — Це англійський фаянс!.. — Вона беззвучно поворушила губами, потім показала на проріз гострим, як олівець, пальцем.

— Ти ж сюди можеш складати свої гроші… А якщо ти добре вчитимешся і слухатимеш мене, я теж опускатиму монетки у твою копилку. — На тітчиних губах знову з’явився постійний синюватий відтінок, вона навіть ледь-ледь усміхнулася. — Як наповниться копилка, купиш собі яку-небудь хорошу річ. Копилка дуже організує дітей.