Радий Погодин - Цегляні острови

Несподівано в передній пролунав дзвоник. Кешка зіскочив з отоманки, сунув ноги в мамині пантофлі, побіг відчиняти. Певно, мама щось забула.

— Це ти, мам?..

— Відчиняй, чого там! — пролунав на площадці Мишків голос. — Давай скоріше!

Кешка швидко розчинив двері, і до передпокою ввалився Мишко, в самих трусах, у ботинках на босу ногу. З Мишкових плечей звисала сіра байкова ковдра. До голого живота він притискав подушку.

— Ночувати до тебе. Щойно мама твоя заходила… Каже, нам удвох не так страшно буде.

Кешка почервонів, буркнув:

— А мені й не страшно зовсім. Заходь, разом на отоманці спатимемо.

— Ти лягай, а мені не можна, — заявив Мишко. — Мені треба коло вікна сидіти; мало що може статися.

Кешці теж необхідно було сидіти коло вікна, але він дав слово честі не злізати з постелі.

Мишко, закутавшись у ковдру, сів край вікна.

— Навколо башти темно, — повідомив він. — Людей не видно.

Кешка підстрибував на отоманці, намагався хоч так роздивитися, що діється коло башти. Зрештою він придумав: поскладав усі три подушки одну на одну, з боків підставив валики і виліз на цю хитку споруду. Башта бовваніла похмурим громаддям. Одвернувши від неї вузькі стріли, сторожко завмерли крани. Прожектори не світили, тільки червоняста лампочка ледве блимала, погойдуючись на вітрі.

Минуло багато часу, нестерпно нудного і напруженого. Щоб не заснути, хлопчаки обмінювалися короткими репліками.

— Мишку, ти спиш?

— НІ… Зараз, уже скоро…

— Мишку, а все-таки для чого цей вибух роблять?

— Я гадаю, випробовують. Щоб потім, коли туди пустять атом, ніяких тріщин не було.

Кешка намагався уявити собі таємниче нутро башти і складні машини, які примусять рухатись легендарне чудовисько — атом.

Хлопчаки надовго замовкали, люто боролися з дрімотою, що застилала очі. І раптом над баштою виникло мерехтливе фіолетове світло. Ударило по вухах оглушливим густим ревом. Грохонула, розкотилася вулицями луна. Повилітали, задзеленчали на тротуарах шибки.

Кешка впав на підлогу зі свого спостережного поста. Борсався, вибираючись з-під подушок.

Мишко кричав:

— Вмикай світло!

Коли в кімнаті спалахнула лампочка, Мишко підскочив до дзеркала, заходився роздивлятися на своє чоло.

— Кешко, що це в мене на скроні?

Кешка підійшов ближче. Уздовж скроні в Мишка пролягла неглибока рожева подряпина.

— По-моєму, рана…

Мишкові губи розплилися у блаженній усмішці. Він навіть очі заплющив.

— Поранено… Кешко, мене поранено!..

— Ага, — підтвердив Кешка заздрісно. — Це з кватирки шибка вилетіла і кусочком тебе подряпало. — Та Мишко не слухав, він пританцьовував біля дзеркала і в захопленні повторював:

— Мене поранено, мене поранено!.. — Потім він спохватився, запитав: — Кешко, в тебе бинти є?

— Ну, є.

— Хутчій перев’язуй!

Кешка засміявся.

— Що там перев’язувати! Йодом помастити — і все.

— Коли хочеш знати, — круто обернувся Мишко. — за правилами медицини тут слід операцію робити. Це тобі не рогаткою і не дерев’яною шаблею, а справжнім вибухом. — Мишко розслаблено повалився на стілець і відкинув назад голову.

Кешка метнувся до маминого столика, дістав з тумбочки бинт і вату. Змазав Мишкову рану йодом — Мишко навіть не скривився — і почав робити перев’язку. Мишко раз у раз повертався до дзеркала, причепливо оглядав голову і казав:

— Намотуй більше… Вати не шкодуй…

Коли голова стала схожа на велику снігову грудомаху, він задоволено кивнув,

— Ось тепер нормально. Досить. — Раптом Мишко вдарив себе по забинтованій голові. — Стій! А може, на вулиці ще є поранені; може, комусь допомога потрібна?..

Хлопчаки підбігли до вікна.

Уже був світанок, блакитнувато-сірий, прозорий і дзвінкий. Двірники змітали з тротуарів скло у великі жерстяні совки. А башта, похмура бетонна башта, зникла.

Хлоп’ята стояли, роззявивши роти від здивування.

— Дощенту, — видихнув Мишко. — Навіть шматків не залишилося.

Наступного дня діти у дворі були приголомшені. Башта зникла. Атомна станція розсипалася майже у них на очах від звичайнісінького вибуху. Тут було над чим подумати. Забинтований Мишко похмуро прорікав:

— Як грохоне!.. Осколок як задзижчить!.. І рраз — прямо мені у скроню. Кешко, скажи…

Кешка весь час намагався сказати, що ніякий осколок не дзижчав, що Мишка, як він, Кешка, гадає, подряпано кусочком скла з кватирки. Але Мишко розповідав так переконливо і при цьому дивився на всіх з такою простодушною радістю і гордістю, що Кешка повірив. Можливо, й був осколок. Адже він під подушками борсався, міг не помітити. І Кешка, погоджуючись, кивав головою.