Радий Погодин: Цегляні острови

Перший чиж опинився поміж рамами. Кешка кинувся розглядати його.

А Мишко вже діставав другого. Незабаром за шибками сиділи всі чотири чижі. Сіренькі, маленькі, із зеленкуватими грудьми. Вони пурхали вгору, вниз, здіймали куряву, що невідомо звідки взялася. Стрибали по круп’яному асорті, зовсім не звертаючи на нього уваги, ніби це був не корм, а вуличний пісок.

— Мишку, чого вони не їдять?

— Не голодні, — відповів Мишко. Вони ще кілька хвилин постояли біля вікна, подивилися, як пурхають і метушаться за вікном моторні чижі. Потім Мишко схопив шапку, заквапився додому. — Арифметику ще треба доробити, — сказав він на прощання. — Значить, до завтра… Я рано прийду, вдосвіта…

Коли Мишко пішов, Кешка поставив до вікна стілець і дивився на чижиків, аж поки вони не вгамувалися і не поснули, сховавши носи в пір’я. Пташки лягають спати значно раніше, ніж люди… Зате і встають вони… Але про це далі.

Кешка крізь дрімоту бачив, як прийшла з роботи мама, як лягла спати. Потім йому стало душно; він прокинувся, підвівся з постелі, хотів відчинити кватирку і згадав про чижів. Мама спала, ледь відкривши рота; щоки її зарум’яніли — мабуть, їй теж було душно. Але ж кватирку відчиняти не можна, — чижі розлетяться. Кешка подумав-подумав, що йому робити, і сів біля вікна, — вирішив стерегти кватирку до ранку. Хтозна, засне він, а мама встане й відчинить. Що тоді Мишко скаже? Кешка довго дивився на поснулих птахів, на сіре небо, на яскраву зеленкувату зірку Вегу. Потім усе це закружляло і вмить щезло, немов на вікно накинули темну штору. А над ранок Кешка побачив сон. Ніби йде він з Мишком у школу випускати чижів. Чижі співають пісні, Мишко теж співає, і він, Кешка, підспівує. Навколо весело так, і раптом мамин голос; «Неподобство!»

Кешка розплющив очі, В кімнаті видно, і стоїть такий гамір, що хоч вуха затикай. Чижі горланили в чотири глотки, і навіть дивно, — пташки маленькі, а галасують, наче цілий пташиний базар.

Вони били крильми, лущили крупу і довбали носами шибки.

Над будинками пропливали рожеві хмари; сонце, певно, ще тільки почало підніматися над землею.

Мама затулила вуха подушкою і просила, не розплющуючи очей:

— Кешко, прожени птахів з вікна… Чого це вони біля нашого вікна розкричалися?..

Кешка розгубився.

— Ма, їх не можна прогнати, — нарешті пробурмотів він, — сьогодні День птахів.

Мама сіла на ліжку і побачила, що постіль Кешки пуста.

— Знову твої фокуси?.. Треба мені відпочити чи ні?..

— Треба, — погодився Кешка.

— Тоді прожени пташок… Негайно!

— Але… не можна, — розгублено запротестував Кешка.

— Тоді я сама прожену!

— Мамо, — закричав Кешка, — вони чужі!..

Але мама потягнула до себе першу раму і одразу ж відскочила од вікна. Чижі, мов скажені, шугнули в кімнату. Вони сідали на абажур, на картини, стрибали по столу, пищали і співали.

— Жени їх! — кричала мама.

— Лови! — кричав Кешка.

Мама ганяла чижів рушником, як мух… Раптом в передпокої тихенько дзвякнув дзвоник. Мама запитливо глянула на Кешку і пішла відчиняти.

— Кого там ще несе так рано? — сердилася вона.

За дверима стояв Мишко.

— Доброго ранку, тітко Лізо… Я за чижами. — Мишко втупився в підлогу і додав пошепки, ледве чутно: — Проспав я трішки…

Мама мовчки одступила, пропустила Мишка в кімнату.

Чижі дещо вговталися; вони стрибали по шафі, по карнизу. А один розгойдувався на занавісці й тривожно чивікав.

— Проспав трішки, — ще раз пробурмотів Мишко. — Їх треба було сонними хапати.

— Ну, ну, хапай! — сказала мама.

Знову почали ловити чижів. Тільки тепер мама сиділа на ліжку і втомлено дивилася, як Мишко й Кешка підкрадаються до чижів.

Ті підпускають їх зовсім близько і раптом — пурх!..

— Чижі, чижі… чиженьки, — шепотів Мишко, хижо поглядаючи на птиць. — Куди ж ви одлітаєте?.. — Він кидався на якого-небудь чижа, перекидаючи при цьому стільці. Забивав собі коліна або лікті й погрожував нерозумним птахам:

— Дурила безтямні!.. Для чого ж я вас ловлю? Щоб випускати. Чижо, чижо… чиженько…

У Кешки була інша тактика. Він стояв на валику отоманки, кричав, розмахував руками, а коли переляканий птах пролітав мимо, кидався на нього, як воротар. Чижі шастали по кімнаті, немов божевільні, з розгону стукалися об шибки, падали, злітали знову і знову натикалися на невидиму перепону… В кімнаті стояла курява і кружляли легкі пір’їнки.

На дверях з’явилися заспані тітка Люся та шофер Василь Михайлович.