Радий Погодин: Цегляні острови

— Як це ваше? — обурився Кешка.

— А так, що наше, — передражнила його Людмилка, — з нашої квартири.

Людмилчина мати, що саме підійшла, поставила сумку на чисту соснову колоду й сердито заговорила, звертаючись до тітки Насті, яка підмітала двір:

— Як це вам подобається?.. Це собача сорок карбованців коштує, а вони на нього кота нацькували.

Тітка Настя подивилася на цуценя.

— А-а… нічого з ним не станеться, — і похмуро додала: — Гроші людям нікуди дівати.

— Ні, ви ж тільки подумайте, — не вгамовувалась Людмилчина мати. — За цуценя великі гроші заплатили, а вони його цьому чудовиську кинули на розтерзання… Зараз же відберіть цуценя! — тупнула вона ногою.

Але діти не мали ніякого бажання зв’язуватися з котом, до того ж Горинич не заподіяв цуценяті нічого поганого.

— Поклич Миколу Петровича, — наказала Людмилчина мати дочці. Людмилка щодуху побігла в парадне. Хлоп’ята стояли і недружелюбно поглядали їй услід.

«Тепер заберуть цуценя», — подумав Кешка.

Невдовзі у двір вийшла Людмилка разом з худорлявим чоловіком у макінтоші. Це був Людмилчин сусід, чи то артист, чи то інженер, діти точно не знали. Людмилка часто казала, що він дуже інтересний…

— Що тут діється? — спитав чоловік.

— Ваше цуценя, — відповіла Людмилчина мати. — Ми вчора скрізь обшукали, а воно ось де, цуценятко… Його оте чудовисько загризає.

— І зовсім не загризає,— поправив її Мишко. — Це вони граються… Піраті Горинич.

— Нічого собі компанія, — сердито пробурчав чоловік. — Який він вам Пірат?.. — Чоловік ступив уперед, і кіт не міг з ним сперечатися. Кіт відступив. А Людмилчин сусід підхопив цуценя на руки. Він гладив його і примовляв — Скривдили тебе, Валетику… От ми їм… — Потім обернувся до хлоп’ят: — Як ви ще його займатимете, вуха повідкручую!

Хазяїн цуцика і Людмилчина мати пішли до сходів. Людмилка показала хлопчакам язика.

Друзі посідали на соснову колоду.

Вуха в Кешки палали, ніби їх нам’яла чиясь груба рука.

Круглий Толик колупав ногою кору на поліні.

— Може, в піратів зіграємо… — запропонував він байдуже. Але грати в піратів у них відпала всяка охота.

Навпроти, на дровах, стояв Горинич. Здичавілий волоцюга-кіт сумно дивився на сходи, і його розм’якле на мить серце, мабуть, знову переповнювалося злістю.

— А в нього колись інше ім’я було, — сказав раптом Мишко, — Барсик… — І шанобливо додав: — Барс!..

Сталося це так. Увечері прибіг Мишко. Він постукав, тому що побоювався Кещиної мами, постукав, просунув у двері голову, обвів кімнату очима і сказав:

— Кеш… Ти сам?

Кешка зіскочив з отоманки; він читав «Р. В. Р.».

— Сам.

Мишко був уже в кімнаті.

— Кешко, виручай до завтра!

— А як тебе виручити?

Мишко вийняв з-під пальта картонну коробку, в якій гвіздком було попротикано дірки.

— Потримай до ранку чижів, а то моя мамуня каже: «Вижену разом з чижами…» Я хочу їх завтра у школі випустити, завтра День птахів, розумієш?..

— Розумію.

— Як тільки я в матері не просив! — Мишко притиснув до грудей коробку і занив таким голосом, яким завжди випрошував що-небудь у своєї матері: «Важко тобі ще одну ніч потерпіти…»— потім стурбовано додав: — А раптом і твоя мати не захоче?

— Її немає дома, — заспокоїв друга Кешка. — Вона сьогодні на вечірній зміні. — Кешці дуже хотілося подивитися на чижів. Він заглядав у дірочки, але в коробці було темно й тихо. — Мишку, може, вони задихнулися?..

— В тім-то й річ, — серйозно сказав Мишко. — В коробці їм повітря мало, їх треба поміж рами пустити… А мою знаєш?..

— А моя нічого, — поспішив Кешка, — вона чижів любить. — йому дуже хотілося, щоб пташки побули в нього.

Мишко подумав трохи і пішов оглядати вікно. Відстань між шибками була велика, саме враз.

— Крупа в тебе є? — спитав він.

Кешка охоче поліз у буфет.

— Є, є… Яку треба?..

— Найкраще — пшоно.

Кешка дістав жерстяну банку з пшоном, зіскочив із стільця і подав її Мишкові. Мишко заглянув у розчинені дверці буфета.

— А в тих банках що?

— Рисова, гречана, манна, перлова…

— Ого, — Мишко похитав головою і посміхнувся. — Давай чижам асорті дамо.

— Такого нема, — сказав Кешка.

Мишко ніколи не сміявся і не сердився, якщо Кешка чого-небудь не знав.

— Такого окремо й не буває. Асорті — це коли всіх сортів потроху.

— Зрозумів, — закивав головою Кешка і поліз у буфет по інші банки.

Мишко насипав між рамами всіх круп по жменьці, додав навіть товстої різноколірної квасолі для краси. Потім щільно зачинив вікно, перевірив кватирки. Все було як слід. Мишко розв’язав нитку на коробці, трохи підняв кришку і засунув туди руку. Кешка, не спускаючи очей, затамувавши подих, стежив за ним. Мить — і з Мишкового кулака вже визирає здивована, скуйовджена голівка чижа.