Радий Погодин: Цегляні острови

— Держись, Кешко!

Від огорожі, перестрибуючи через каміння, розмахуючи руками для рівноваги, мчав Мишко. За ним, хекаючи, котився Круглий Толик.

Мишко кричав:

— Держись!

Кешка міцніше вчепився у слизьку кору, а Мишко стрибнув на колоди, плигнув один раз, другий… ліг на живіт, підповз і схопив Кешку за комір.

На березі Кешку підхопив Толик. Хлопчаки вели його повільно, обережно.

Мишко розповідав:

— Прибігає Толик, кричить: «Кешка тоне!..» Я бігом!..

Круглий Толик соромливо відвертався, — все-таки не він врятував Кешку.

Кешка ледве переставляв ноги і за кілька кроків знесилений повалився на теплий пісок. Йому здавалося, що пісок колихаеться під ним, розповзається. Кешка занурив у нього пальці і заплющив очі. Хлоп’ята постягали з Кешки. черевики, штани, сорочку, порозкладали на камінні сушитися.

— Тепер штучне дихання треба, — заявив Мишко.

— Та він і так дихає. — Толик нерішуче погладив Кешку по плечі. — Кешко, ти дихаєш?

— Дихаю…

— Мало що… «Дихаю»… А може, в тебе повне нутро води. За правилами обов’язково слід зробити штучне дихання. — Мишко схопив Кешку за руку, Толик узяв за другу.

— Досить! — репетував Кешка.

Мишко суворо бурчав:

— Терпи, я сам знаю, коли досить.

Кешка терпів, а його друзі старанно хекали, натискуючи йому на живіт, на груди. Зупинилися вони раптово.

Від огорожі до річки бігли мама Кєшки, його сусід, щофер Василь Михайлович, сусідка тітка Дюся. Позаду всіх, старанно обминаючи каміння та дошки, поспішала Людмилчина мати.

Одразу стало гамірно. Тітка Люся заходилася термосити Кешку, ніби не вірила, що це він. Василь Михайлович стояв, суворо насупивши брови. А мама Кешки опустилася на жовте каміння і заплакала. Хлоп’ята притиснулись одне до одного; вони майже поглухли від галасу, сторопіли від такої несамовитої уваги… А Кешка подивився на маму і сказав;

— Ну чого ти, ма?.. Ну чого? Я ж не потонув, а ти плачеш!..

Навпроти будинку, в якому жив Кешка, стояв високий паркан. За ним брязкали машини, сичала електрозварка. А вечорами прожектори, підвішені на стовпах, упиналися тугими променями в землю, немов плавили її. За парканом була глибока яма — котлован. До дна ями не діставали навіть екскаватори; робітники піднімали землю лебідками. Ось туди, на самісіньке дно котлована, і світили прожектори. Хлоп’ята звикли до ями за парканом і перестали заглядати в щілини.

Одного разу діти побачили, що над парканом височіє бетонна башта. Правда, не дуже висока. Через кілька днів над баштою виросли два цибаті підйомні крани. Робітники день і ніч плели по стінах башти сітку з товстого залізного пруття, оббивали стіни дошками. А крани виливали здоровенні діжки рідкого бетону на залізну сітку поміж дошками. Бетон тверднув. Башта спиналась вгору. Вона здіймалася величезна, сіра, без вікон, без дверей.

— Що ж з того буде? — ламали голову хлоп’ята. Здогадатися було трудно: ніхто з хлоп’ят зроду не бачив ще такої башти. Нарешті всі погодилися на тому, що за парканом будують атомну електростанцію. Це було дуже цікаво.

Якось увечері до Кешки в квартиру подзвонила двірничка тітка Настя.

— Не зачиняйте на ніч вікон, — попередила вона. — Вибух буде.

— Що, війна? — висунувся з-за мами Кешка. Але мама сердито тупнула ногою, а тітка Настя замахала руками.

— Що ти, господь з тобою!.. Такі слова говориш. Навіть подумати страшно. Вибух на будівництві буде. Он там, за огорожею.

Тітка Настя пішла, ще раз буркітливо нагадавши про те, щоб не зачиняли щільно вікон, бо шибки повилітають. А мама привела Кешку в кімнату і звеліла йому сісти на стілець.

— Кешко, дай слово честі, що не будеш стовбичити коло вікна.

Кешка не любив слово честі кидати на вітер. Слово честі — ніби клятва. А хіба легко людині спати, якщо за вікном станеться найсправжнісінький вибух? Кешка сопів, з благанням дивився на маму.

Мама не відступала.

— Кешко, дай слово честі.

Кешка глянув на маму якнайжалісніше. Не помоглося. Зітхнувши, він зрештою прошепотів:

— Гаразд… Чесне звичайне.

Не міг же він дати чесне-пречесне або чесне ленінське. Як-не-як — вибух.

Мама чергувала на заводі в нічну зміну. Поки вона збиралася, Кешка дихав рівно й глибоко, прикидався, що спить.

Але як тільки вона зачинила за собою двері, Кешка сів на отоманці.

За вікном тривожно деренчали трамваї. Голубе світло металося по кімнаті. Було моторошно. Люди за огорожею готували вибух.