Радий Погодин - Цегляні острови

Мишко насупився і нічого не відповів.

Цегляна гребля протікала. Вода у водосховищі не трималася. Річки намагалися оббігти його стороною.

Діти замерзли, перемазалися, хотіли навіть продовбати в асфальті русло. Але їм перебила маленька бабуся в пуховій хустці.

Вона підійшла до Сіми, причепливо оглянула його пальто, шарф.

— Застебнися, Колю!.. Ти знову простудишся… — Потім подивилася на нього ласкаво і додала: — Спасибі за подарунок.

Сіма побурячів і ніяково промимрив:

— Який подарунок?..

— Альбом. — Бабуся подивилася на хлоп’ят, немов вони були співучасники, і урочисто промовила: «Дорогій учительці Марії Олексіївні, хорошій людині».

Сіма зашарівся ще більше. Він не знав, куди подітися, він страждав.

— Я не писав такого…

— Писав, писав! — раптом заплескав у долоні Кешка. — Він нам цей альбом показував, з кораблями…

Мишко став поруч Сіми, глянув на бабусю і сказав приглушено:

— Звичайно, писав… Тільки він соромиться, — гадає, що ми його підлабузником дражнитимемо. Дивак!

На задній двір рідко коли заглядали дорослі. Там лежали гори дерев’яних ящиків, валялися діжки, на бурих боках яких поналипав кріп. Лежали купи вапна й цегли.

У березні, коли з дахів поскидали сніг, задній двір перетворився на неприступну гірську країну, яку з галасом штурмували альпіністи, відважні й забіякуваті. Найзавзятіші серед них були Мишко й Кешка.

Незабаром гірська країна почала осідати. Гострі вершини обвалилися. А під кінець квітня задній двір перетворився на величезну калюжу.

Діти вже не заходили сюди. Дівчатка кидали в накреслені на тротуарах квадрати жерстяні банки з-під гуталіну, що називалися дивним словом «скетіш-бетіш», і невтомно стрибали на одній нозі. Хлопчаки, вибираючи на ходу носи, ловили одне одного за всіма правилами нової войовничої гри — «Ромби». І лише Сіма з четвертого номера залишився вірний задньому двору. Він вистругав з дощечок, одламаних від ящика, гостроносі кораблі. Прилатав до них клітчасті вітрила з арифметичного зошита і пустив свій флот у далеке плавання.

Пливуть кораблі, сідають на вапнякові рифи, пристають до цегляних островів. А Сіма-адмірал бігає по вузенькій смужечці суші біля самої стіни будинку.

— Право руля!..Вїтрила кріпи!.. — Але неспроможний він допомогти тим, хто зазнав аварії. Калюжа глибока, а черевики…

На задній двір навідався Кешка. Оглянув Сіму з голови до ніг, сказав, як говорять дорослі:

— Сімо, у тебе здоров’я погане, а ти он змок увесь. Підхопиш грип — знобу звалишся.

Сіма насупився. А Кешка присів навпочіпки, почав роздивлятись. Один кораблик на суші лежить з поламаною мачтою; другий — до цеглини причалив; третій — зачепився за щось посеред калюжі і повільно обертався на одному місці.

— Сімо, чого це корабель крутиться?

— Це його гігантський кальмар щупальцями схопив…

Кешка зареготав.

— Ой Сімо!.. Та це ж гнила стружка, в неї яблука пакують.

— Ну то й що? — тихо заперечив Сіма. — Все одно. — Сіма стиснув губи, нахмурив чоло і сказав упевнено: — Ні, кальмар. І екіпаж корабля зараз бореться з ним.

Кешка свиснув, засміявся ще голосніше.

— Якби ти моторний корабель зробив, ото було б. А це… — Він сплюнув у калюжу і пішов під арку, але раптом передумав, вернувся.

— Знаєш що, Сімо, я все-таки побуду з тобою, добре?

— Як хочеш, — відповів Сіма байдуже, узяв дощечку і почав, як веслом, розгрібати воду. Від дощечки пішли хвилі по всій калюжі. Кораблик, що приткнувся біля цеглини, загойдався, задер носа і поплив далі. Корабель, що заплутався в стружці, підскакував на хвилях, але стружка тримала його міцно. Він хилився, палубу його заливало водою.

— Піду додому, — нарешті вирішив Сіма.

— А кораблі?..

— Вони у плаванні. Їм ще далеко мандрувати.

Кешка похитав головою.

— Дивак ти!.. Не ходи, не треба. Давай краще полежимо на ящиках, посушимось.

Вони поскидали пальта, порозкладали їх на дошках. А самі залізли в ящики з-під яблук. Лежать на спині, дивляться в глибоке, як Тихий океан, небо і мовчать. Сонечко пригріває добре. Від Сіминого пальта струмить легка пара. Кешка повернувся, став дивитися на калюжу. У воді відбивається небо, і калюжа від цього блакитну. Якщо примружитися і ще затулити очі долонькою, щоб не бачити стін будинку і сараїв, то справді здається, немов лежиш на березі спокійного вранішнього моря.

— Сімо, а ти на морі бував?..

— Ні. Там, де я раніше жив, тільки річка протікала.