Радий Погодин - Цегляні острови

— Ти, підлабузнику Сімо, слухай… Зробимо чесно і по совісті. Щоб ти не підлизувався більше до вчителів, роздамо твої малюнки всім, хто захоче. Зрозумів? — І, не чекаючи відповіді, загукав: — Ану, підходь!.. Красиві картини з морського життя!..

Аркуші в альбомі було зв’язано білою шовковою стрічкою. Мишко розв’язав бант на обкладинці, зім’яв першу сторінку з написом і заходився роздавати малюнки.

Кешка одержав чотиритрубний крейсер «Варяг», фрегат з чорним піратським прапором. По палубі фрегата бігали строкаті людці з величезними шаблями і пістолетами… Випросив ще мавпу на пальмі та високу гору з- білою, як цукор, вершиною…

Роздавши всі малюнки. Мишко підійшов до Сіми і турнув його в груди:

— Тепер забирайся геть!.. Чуєш?

Губи у Сіми затремтіли; він затулив очі руками в сірих в’язаних рукавицях і, здригаючись, пішов до своїх сходів.

— Гляди, сонечко не прогав! — гукнув йому навздогін Мишко.

Діти хвалилися одне перед одним трофеями. Але їхнім веселощам раптом було покладено край. У дверях парадного з’явилася Людмилка:

— Гей ви, дайте мені картинок, а то все розкажу про вас… Розкажу, що ви бандити… Навіщо Сіму скривдили?

— А що я казав! Вони обоє заодно, — підскочив до Кешки Круглий Толик. — Оце б вони пішли до вчительки попід ручки… — Толик зігнувся, відставив руку кренделем і пройшовся, вихиляючись.

Людмилка спалахнула.

— Хулігани, я з цим Сімою навіть не знайома…

— Ну й катай собі, нічого тоді совати носа! — відрубав Мишко. — Геть, кажу! — Він тупнув ногою, немов збирався кинутися на Людмилку.

Людмилка відскочила вбік, послизнулася і гепнулась в снігове місиво біля самого порога. На рожевому пальті з білою хутряною обшивкою з’явилась величезна мокра пляма. Людмилка заревла:

— І про це т-теж скажу-у-у… Ось побачите!..

— Ух, пискля! — махнув рукою Мишко. — Ходімте, хлопці, звідси…

Біля стосу дров, в улюбленому своєму місці, хлоп’ята знову почали роздивлятися на малюнки. Тільки Мишко сидів насупившись, потирав долонею під носом (така в нього була звичка).

— Це ж яка вчителька Марія Олексіївна? — вголос міркував він. — Може, та, що в Людмилчиному парадному живе?..

— Вигадав… Вона вже третій рік у школі не працює, на пенсію пішла, — безтурботно зауважив Круглий Толик.

Мишко байдуже зирнув на нього:

— Як не треба, то ти розумний… — Він підвівся, спересердя штурхонув колоду, на якій щойно сидів, і, обернувшись до хлопців, почав забирати картинки. — Давайте, давайте, кажу…

Кешці не хотілося розлучатися з кораблями і пальмою, але він не вагаючись віддав їх Мишкові. Після того як пішов Сіма, йому стало дуже ніяково.

Мишко зібрав усі аркуші, повкладав їх назад в альбом.

Перша сторінка з присвятою була зіпсована. Мишко розгладив її на коліні і теж засунув під обкладинку.

Наступного дня в небі хазяйнувало сонце. Воно розтопило снігову кашу і веселими струмками погнало її до люків посеред Двору. В коловоротах над решітками пірнали тріски, куски березової кори, розмоклий папір, коробки з-під сірників. Всюди, в кожній краплині води спалахували маленькі різноколірні сонця, немов розсипаний бісер. По стінах будинків ганялися одне за одним сонячні зайчики. Вони стрибали дітям на носи, щоки, спалахували в дитячих очах. Весна!

Двірничка, тітка Настя, змітала з решіток сміття. Діти палицями пробивали отвори, і вода з шумом падала в темні колодязі. До обіду асфальт підсох. Лише з-під дров’яних стосів. ще бігли струмки брудної води.

Хлоп’ята будували з цегли греблю.

Мишко, прибігши зі школи, повісив свою сумку на гвіздок, забитий у величезне поліно, і заходився споруджувати водосховище.

— Давайте швидше, — горлав він, — а то з-під стосу вся вода вибіжить!

Діти носили цеглу, пісок, цурпалки… і саме тоді вони помітили Сіму.

Сіма стояв неподалік від воріт з портфелем у руках, ніби роздумував, куди йому йти, — додому чи до хлопців.

— А, Сіма!.. — закричав Мишко. — Сонечко на небі… Сухо, дивись, — Мишко показав на велику підсохлу лисину. — Ну, що скажеш?

— Може, подушку принести? — в’їдливо спитав Толик.

Діти сміялися, навперебій пропонували свої послуги: килими, доріжки і навіть солому, щоб Сімі не було твердо. Сіма постояв-постояв, а потім рушив до хлоп’ят. Розмови одразу ж припинилися.

— Давай, — просто сказав Сіма.

Мишко підвівся, витер мокрі руки об штани, скинув пальто.

— До першої крові чи на всю силу?

— На всю силу, — не зовсім голосно, але дуже рішуче відповів Сіма. Це означало, що він згоден битися до кінця, поки зводяться руки, поки пальці стискаються в кулак. Тут уже не має значення, чи тече в тебе з носа кров, чи ні. Переможеним вважається той, хто скаже: «Досить, здаюся…»