Радий Погодин - Цегляні острови

— Товаришу начальник, — вийшов наперед Мишко. — Він не гад. Він просто заплутався. Він до грошей став жадібний.

— Хто заплутався? — суворо запитав майор.

— Як хто?.. Ось, гога з бантом… — Мишко штовхнув Толика до столу.

Майор підійшов ближче і тепер дивився на Толика зверху, здоровенний і похмурий.

— Ну що ж, Гога… Розкажи, звідки в тебе видра. Оці шкурки.

Толик переступав з ноги на ногу. Йому хотілось учепитися за Мишків рукав. Але Мишко дивився як чужий. Толик зробив два непевних кроки і вчепився за стіл.

— Я… Я не крав… Це Владик попросив одвезти пакунок до того. До смушевої шапки… А ось вони напали…

Майор наморщив лоба, кивнув Мишкові й Кешці.

— Посидьте в кімнаті чергових.

Сидіти довелося довго. Нарешті з кабінету вийшов майор.

— Мовчати вмієте?

— Як риба!

— Тоді так… Де були, що робили — нікому. Ясно?..

— А з Толиком що буде? — спитав Кешка. — Невже його…

— Та якщо хочете, ми його у дворі на сто процентів відлупцюємо. Він же зовсім не гад якийсь… — промовив басом Мишко. — Та ми йому!..

Майор насупився.

— Ми ж домовились?

— Домовились.

— Все!.. Біжіть додому.

Через кілька хвилин хлопці сиділи на своєму улюбленому місці, на колоді між стосами дров, мовчали і думали.

А Толик тим часом крокував до цирку, притискуючи до свого боку м’який пакет, загорнутий в сірий цупкий папір.

Він часто озирався, дивився на номери будинків. Нарешті зупинився біля одного старого, з облупленим фасадом, зайшов у підворіття. Майже водночас до будинку підкотила чорна «Победа»…

Номери квартир постиралися, і, вдивляючись у них, Толик повільно піднімався сходами. Нарешті він знайшов двері, оббиті білою медичною клейонкою, і, ставши навшпиньки, подзвонив.

Двері несподівано відчинилися. На площадку ступив чоловік у пантофлях і товстій вовняній куртці.

— Ти чого тут?..

Толик поквапливо проковтнув слину.

— Я — Мене Владик прислав… Оце вам… І записка.

Чоловік узяв записку, швидко пробіг її очима, насупився і майже вирвав пакет з Толикових рук.

— Ти чого такий?.. Розквашений… Може, трапилося що?..

Всередині у Толика все похололо.

— Ні… У мене голова болить. Я відмовлявся, а Владик каже, терміново… От я й поїхав.

— Ітимеш біля аптеки, купи пірамідону. — Чоловік дістав з кишені три гривеники, дав їх Толикові і пестливо провів долонею по хлопцевій щоці.

«Он він який хитрий! думав Толик, спускаючись униз сходами. — Добрим прикидається… Недарма майор казав, що це досвідчений і обережний спекулянт».

На площадці першого поверху мимо Толика пройшли чотири чоловіки. Він одступив, пропускаючи їх нагору.

Через усякі знегоди і переживання Толик занедбав уроки і його тепер частенько залишали в школі надолужувати пропущене. Тітка дорікала, розпитувала, чи не захворів він. То лик уперто мовчав.

Одного разу, коли він пізно повертався із школи, його ще у підворітті зустріли Мишко з Кешкою.

— Только… До тебе майор щойно приходив. Хотів тебе бачити, — один перед одним доповідали вони. — Казав зайти до нього. Ось папірець залишив, щоб тебе пропустили.

Толик поклав папірець у кишеню й, опустивши голову, поплентався додому. За кілька хвилин Толик знову вийшов надвір. Він щось ніс, зав’язане в материну хустку.

Толик розв’язав хустку в просторому кабінеті майора і поставив на стіл великого фаянсового собаку з дурнуватими блискучими очима.

— А це що за фігура? — спитав майор. — Навіщо ти її сюди притаскав?..

— Речовий доказ, — буркнув Толик. — Там гроші, які вони мені давали.

Майор похитав головою.

— І не жаль?.. Адже там у тебе і за утиль, — він усміхнувся, примружив око. — І за хороші оцінки…

Толик зашарівся.

— Звідки ви знаєте?..

— Ми все про тебе знаємо. — Майор постукав по собаці олівцем. — Англійський фаянс. Перепаде тобі від тітки!

— Перепаде, — погодився Толик. — А я все одно назад не візьму.

Це був хлопчак високий і худий, надмірно довгі руки тримав глибоко в кишенях. Голова на тонкій шиї завжди трохи нахилялася вперед.

Діти прозвали його Семафором.

У цей будинок хлопчак переїхав недавно. Він виходив надвір у нових блискучих калошах і, високо підносячи ноги, цибав на вулицю. Коли він проходив мимо дітей, то опускав голову ще нижче.

— Бач, задається! — злився Мишко. — І знатися не хоче… — Однак частіше Мишко кричав: — Семафор, ходи сюди, поговоримо!..

Діти теж кричали навздогін хлопчакові глузливі, а то й образливі слова. Хлопчак лише прискорював ходу. Коли ж траплялося так, що діти підходили до нього зовсім близько, він дивився на них голубими, дуже великими, чистими очима і мовчки червонів.