Радий Погодин - Цегляні острови

Діти вирішили, що Семафор для такого нікчеми занадто хороше прізвисько, і стали називати хлопчака просто Сіма, а іноді — для точності — Сіма з четвертого номера.

А Мишко, як і раніше, злився і погрожував, уздрівши хлопчака:

— Треба цього гусака провчити. Вештається тут!..

Одного разу Сіма зник і довго не показувався у дворі. Минув місяць, другий… Зима почала слабшати і хазяйнувала на вулиці лише по ночах. Вдень задимав з Фінської затоки теплий вітер. Сніг надворі став осідати, посірішав, перетворився на мокру брудну кашу. І ось у ці по-весняному теплі дні знову об’явився Сіма. — Калоші на ньому були такі ж нові, наче він і не ходив у них зовсім. Шия ще тугіше обмотана шарфом. Під пахвою він тримав чорний альбом для малювання.

Сіма глянув на небо, примружився, немов відвик од світла, заморгав. Потім він попрямував у дальній куток двору, до чужого парадного.

— Ого, Сіма виліз!.. — здивовано свиснув Мишко. — Здається, з кимсь познайомився.

На сходах, куди йшов Сіма, жила Людмилка.

Сіма підійшов до парадного і став повільно походжати сюди й туди, нерішуче поглядаючи на темний вхід.

— Чекає… — усміхнувся Круглий Толик, — Людмилку свою.

— А може, зовсім і не Людмилку, — вставив Кешка. — Чого йому з Людмилкою зв’язуватись?

Толик хитро подивився на Кешку, — мовляв, знаємо, не маленькі,— і сказав:

— Тоді що ж він там робить?.. Може, повітрям дихає?..

— Можливо, — погодився Кешка.

Мишко слухав, як вони сперечаються, і щось обмірковував.

— Час діяти, — несподівано втрутився він, — Ходімте поговоримо з цим Сімою.

— Ходімо, — підтримав Толик.

Мишко й Круглий Толик пліч-о-пліч рушили вперед. Кешка теж пристав до них. В рішучий момент залишати товаришів не годиться, — це називається честю. До трьох приятелів приєдналися ще кілька хлоп'ят. Вони йшли обабіч і позаду.

Помітивши армію, що насувалась на нього, Сіма підвів голову, як завжди, почервонів і боязково усміхнувся.

— Ти чого?.. — заговорив Мишко. — Чого тут?.. Ну, чо?

Сіма почервонів ще сильніше. Промимрив:

— Нічого… Ходжу…

— Він, бачте, ходить, — засміявся Круглий Толик.

Мишко ступив уперед, заклав руки за спину, став до Сіми боком і сказав повідно, загрозливо:

— Ти що, може, за людей нас не вважаєш?.. Га?.. Може, ти хоробрий?.. Ходім стукнемось…

Сіма обвів усіх дітей своїми величезними очима і аж рота розкрив.

— А хіба я вам щось заподіяв?

— А ми тебе не збираємося бити, це ми завжди встигнемо… Я кажу, стукнемось ходім сам на сам… Побачимо, що ти за страус такий незвичайний, що до нас підходити не бажаєш.

— З тобою? — перепитав Сіма.

Мишко закопилив губу, кивнув.

Сіма подивився під ногі і зовсім несподівано сказав:

— Але ж грязько дуже.

Діти дружно зареготали. А Мишко зневажливо оглянув Сіму з ніг до голови.

— Може, тобі персидський килим постелити?

Сіма притиснув до себе чорний альбом, потупцяв на місці і попросив:

— Підождемо, га, колі сонце буде?

Коли діти досхочу насміялися, Мишко ступив крок уперед і висмикнув із Сіминих рук альбом.

— Сонця йому захотілося… Ану, дай подивитися!

Сіма пополотнів, учепився було в Мишкову руку, але його зразу ж відтіснили діти. А Мишко вже відгорнув чорну коленкорову обкладинку. На першій сторінці альбома гарними кольоровими літерами було виведено:

«Учительці Марії Олексіївні від Григор’єва Колі».

— Підлабузництвом займаєшся… Ясно! — Мишко промовив це таким тоном, немов нічого іншого й не чекав.

— Віддайте альбом, — просив за спинами дітей Сіма. Він проштовхувався крізь натовп, але хлоп’ята стояли щільно. Дехто посміхався, а Мишко кричав:

— Ти, підлабузнику, не дуже там, бо я й сонця не чекати-му, дам тобі порцію макаронів по шиї!

— Гортай далі, чого зупинився?.. — сказав Кешка.

Далі було намальовано парусний корабель, бригантину, як визначив Мишко. Бригантина мчала на всіх парусах. Ніс її занурився в кипучу густо-синю хвилю. На палубі, біля мачти, схрестивши руки, стояв капітан.

— Ух, здорово!..

Діти навалилися на Мишка.

Каравели, фрегати, крейсери, підводні човни мчали вперед. Бушували акварельні шторми, тайфуни… А на одному малюнку було навіть зображено гігантський смерч. Моряки з невеликого кораблика били по смерчу з гармати.

Кешка аж підстрибував від захоплення. Він штовхав Мишка під лікоть, просив:

— Мишку, дай малюночок!.. Чуєш, Мишку, дай…

Всі забули, що альбом належить Сімі, забули навіть, що Сіма стоїть тут рядом. Мишко закрив альбом і подивився через голови дітей на художника.