Радий Погодин - Цегляні острови

— Що Владик велів передати для мене? — запитав він, привітно всміхаючись.

— Оцей пакет, — відповів Толик і злякався. А раптом це не той чоловік! Він міцніше притиснув до себе пакет, пролепетав — А може, це зовсім не вам?..

— Мені,— засміявся чоловік. — Ти мені — пакет, а я тобі— карбованець. Так?..

— Так, — відповів Толик і побурячів.

Чоловік витяг з кишені карбованець.

— Піди в кіно, купи собі чогось смачного. А зараз їдь додому.

Чоловік балакав зовсім по-домашньому, немов рідний дядько. Навіть у трамвай посадив і помахав рукою на прощання.

— Вдадикові привіт передай!..

— Передам, — виглянув з площадки Толик. «Хороший дядечко, — подумав він, — певно, артист який-небудь».

Владика Толик зустрів у підворітті.

— О, активіст!.. Бач, як добре вийшло: повертаюся з наради, і ти вже тут. Передав?..

Толик поквапливо закивав головою.

— Ага… Смушева шапка… Хороший такий дядечко… І карбованця мені дав.

— Аякже!.. Працю треба винагороджувати.

Толик ще кілька разів їздив за дорученням Владика у різні райони міста. Передавав пакунки, записки. Привозив Владиковї теж пакунки і записки.

Копилка наповнювалася швидко. Тітка, як і раніше, опускала в неї гривеники за хороші оцінки; крім того, вона стала преміювати Толика і за хорошу поведінку. Всі молочні гроші теж потрапляли в темне собаче нутро.

Напередодні Нового року Владик запросив Толика до себе. Він помітно нервував, рився у шафі, писав щось дуже квапливо й сердито на столику з кривими ніжками.

— Хочеш трояк заробити? — спитав він раптом Толика, що присів на стілець. І одразу ж відповів сам: — Звичайно, хочеш… На ось, збігай до того, в смушевій шапці. Три карбованці… Ясно?.. — Він тицьнув Толикові в руки пакунок, загорнутий в цупкий папір, і записку… — Це важливі зразки. Одна нога тут, друга — там…

— Я тільки портфель однесу.

— Негайно треба… Катай з портфелем. Щодуху мчи!..

Владик назвав вулицю біля цирку і підштовхнув Толика до дверей.

Толик кулею вискочив у двір. У підворітті налетів на Мишка й Кешку, ловко перестрибнув через підставлену ногу і помчав до трамвайної зупинки.

— Утиль побіг здавати, хапуга!.. — Мишко раптом зірвався з місця. — Давай однімемо, щоб не задавався?!

Приятелі дружно затупали слідом за Толиком.

Толик біг не оглядаючись і лише у сквері помітив, що за

ним женуться. Та було вже пізно. Мишко з розгону штовхнув Толика кулаком у спину. Пакунок м’яко впав на асфальт… Кешка підкинув його ногою. Папір тріснув, і на чистий, ледь помокрілий сніг випали чотири димчасті шкурки. Хлопчаки сторопіли.

Хутро на шкурках вилискувало, як шовк, переливалося м’якими хвилями…

— Кажи, де вкрав? — учепився в Толика Мишко.

— Мені Владик дав, — злякано запхинькав Толик.

— Брешеш, гога нещасний!..

Біля дітей поставали перехожі. Сива моторна бабуся підійшла зовсім близько і докірливо погрозила Мишкові:

— Ось я тебе, розбійнику!.. І не соромно маленьких бити? А ще піонерський галстук носиш!..

Мишко хотів огризнутися, але над його вухом пролунав суворий бас:

— Це що тут у вас діється?..

Мишків комір опинився у сильній руці.

Він скосив очі: міліціонер…

Міліціонер оглянув дітей і схопив вільною рукою Кешку. Шкурки Кешка вже підняв; вони в нього були накручені на руках, як жіноча муфта.

— Дядечку, це мої шкурки… Мені Владик дав… і записку ось… — залопотів Толик.

Міліціонер міцніше затиснув дитячі коміри і коротко наказав:

— Ідіть за мною!..

Мишко примудрився вхопити Толика за рукав.

— Спробуй тільки втекти, гога нещасний… жаба… Я тобі…

Але Толик і не думав тікати; він покірливо дріботів поруч з Мишком.

У відділенні міліції в кімнаті для чергових тхнуло карболкою і помитою підлогою. Не зважившись сісти на стільці, хлоп’ята примостилися на підлозі біля батареї парового опалення.

Толик знову запхинькав.

— Реви… Ще не так заревеш!.. — Мишко вдарив себе по лобі.— Я знаю. Цей гога злигався з браконьєрами або контрабандистами. Я читав, буває таке…

Кешка посунувся ближче, зацікавлено глянув на Толика.

— Правда, злигався?

Толик запхикав ще голосніше.

— Перестань, — сказав Мишко. — Треба було раніше думати. Одним словом, капець тобі тепер.

У дверях з’явився міліціонер.

— Заходьте!

Діти зайшли до світлого просторого кабінету. Край вікна стояв високий дебелий майор міліції. Шкурки лежали на письмовому столі. Офіцер дивився на хлоп’ят і мовчав.