Радий Погодин - Цегляні острови

— Слухай, активісте!..

Толик обернувся. Неподалік стояв учорашній хлопець у пальто наопашки.

— Хочеш сріблон мати?..

— Який сріблон?..

— Ну, гривеник…

— Хочу, а що треба робити?

— Збігай у кіоск по цигарки. Скажеш, Владик просить.

Толик узяв п’ятдесят копійок, які дав хлопець, і помчав за ріг до тютюнового кіоска. Інвалід, що торгував цигарками, спочатку нізащо не хотів давати, та коли Толик сказав, що він од Владика, продавець ткнув йому «Беломорканал» і коробку сірників. Назад Толик біг на останній швидкості. В одній руці він міцно стискав цигарки, у другій — здачу — двадцять вісім копійок. Хлопець забрав цигарки, сказав «молодчина» і віддав Толикові всю здачу.

— Бери, шкет, та шануй мою добрість.

Вдома Толик перелічив увесь сьогоднішній прибуток і обережно, підправляючи пером, запхнув карбованці у вузький проріз копилки, покидав дрібні монети.

Щодня, зробивши уроки, щоб тітка йому не дорікала, Толик брав кошика і вирушав до сусідніх будинків по мідь та пляшечки. Папір Толик, як і раніше, носив до школи. Про нього навіть у класній газеті написали. Навіть картинку намалювали. На великій купі паперу стоїть Толик і тримає в руці пачку зошитів. Унизу напис: «З паперу, який зібрав Толик Смирнов, можна виготовити зошити для всього класу».

Кілька днів Толик крутився біля газети; йому було приємно, коли питали: «Де ти стільки паперу береш?..»

Мишко і Кешка не розмовляли з Толиком. Вони його просто не помічали. Останнім часом лише один раз вони повернули голови в його бік, подивилися на нього. Та ще й як подивилися!.. Він одержував від утильника гроші за дірявий латунний таз, а вони, мокрі, перемазані іржею, видовбували з криги залізне ліжко, старе, погнуте, що пролежало тут, мабуть, від самої блокади.

Толика в цей день охопила туга.

В кімнаті над диваном висіла картина, навіть не картина, а, як казав батько, етюд дуже знаменитого художника Авілова. На полотні був намальований стрілець-кіннотник. Власне, і. коня тай усього не було, лише велика розлютована голова, з рота піна, ніздрі роздуті… А стрілець підніс до очей руку в шкіряній рукавиці, натягнув повіддя, і нічого йому не страшно. І обличчя в нього веселе, відверте, сміливе. Тато віддав за неї всю Зарплату І довго не зважувався сказати про це матері. Він зітхав і підморгував Толикові,-мовляв, перепаде нам з тобою. Мати не лаялась. Повісили картину на видному місці, над диваном… Майже місяць їли вони саму картоплю з олією. Стрілець на картині сміявся, і вони сміялися, дивлячись на нього.

А тітка Рая відверто зненавиділа стрільця.

— Ця мазанина мене дратує,— кривилася вона. — Мистецтво повинно заспокоювати, милувати зір. Як можна жити, коли в тебе за спиною хтось шкірить зуби?..

Був час, коли Толик навіть хотів зняти картину, щоб догодити тітці. Зараз він сидів за столом, дивився на веселого стрільця і думав: «Всі від мене відцуралися, всі друзі. А хіба я щось погане зробив — на апарат складаю». Вершник стримував свого шаленого коня, в очах у нього палахкотіли буйна відчайдушність і глум. «А якби я картину зняв, від мене батьки теж відвернулися б», — подумав Толик. Йому стало зовсім тужно.

Хлопець, якому Толик бігав по цигарки, часто зупиняв його у дворі, питався:

— Ну, активісте, як?.. Живеш?

Толик чомусь квапився посміхнутись.

— Ага… Живу…

— Ну, живи… Злітай-но мені по ковбасу. За роботу, як водиться, — здача.

Толик бігав. Хлопець давав йому гривеники. А якось Толик заробив у нього одразу цілий карбованець. Трапилося це просто. Хлопець, як звичайно, посміхаючись, запропонував:

— Слухай, активісте, злітай до цирку. Там до тебе чоловік підійде. Ось віддаси йому пакет. Це дуже важливий пакет, а мені, розумієш, ніколи. На відповідальну нараду поспішаю. За роботу — карбованець. Ясно?.. — Хлопець витягнув з кишені карбованець, простягнув його Толикові.—Командировочні на дорогу.

— Добре, дядечку, я миттю.

— Не називай мене «дядечко»… Хіба ми не приятелі? Зви просто: Владик.

Толик зашарівся від утіхи. Похапцем сунув м’який пакет під пахву і помчав до трамвайної зупинки. Він міцно тримав пакет, боявся, щоб не загубити його.

Біля цирку Толика охопила тривога. Перед фотовітринами юрмилося багато людей. З трамваїв раз у раз виходили пасажири. Двірники згрібали брудний сніг у купи. «Кому ж віддати?..» Толик розгублено тинявся коло яскраво освітленого під’їзду. Раптом до нього підійшов високий чоловік у сірій смушевій шапці.