Радий Погодин - Цегляні острови

Діти поставали колом. Сіма почепив свій портфель на один гвіздок з Мишковою сумкою, зняв пальто, зав’язав тугіше шарф на шиї.

Толик шльопнув себе трохи нижче спини і сказав: «Бем-м-м!.. Гонг!»

Мишко звів кулаки до грудей, застрибав навколо Сіми. Сіма теж виставив кулаки, але з усього було видно, що битися він не вміє. Як тільки Мишко наблизився, він викинув руку вперед, намагаючись дістати Мишкові груди, і в ту ж мить одержав удар по вуху.

Діти гадали, що Сіма зареве, побіжить жалітися, але хлопчак міцно стулив губи і замахав руками, ніби вітряк. Він наступав. Місив кулаками повітря. Іноді його удари досягали Мишка, але той підставляв під них лікті.

Сіма одержав ще одного ляпаса. І такого, що не втримався і сів на асфальті.

— Ну, може, годі? — спитав Мишко миролюбно.

Сіма закрутив головою, підвівся і знову замолотив руками.

Глядачі під час бійки дуже хвилюються. Вони підстрибують, махають руками і гадають, що саме цим допомагають своєму приятелеві.

— Мишку, та що з тобою сьогодні!.. Мишку, дай!

— Мишку-у-у… Ну!

— Сімо, це тобі не підлизуватися… Мишку-у! — Лише один з хлопчаків раптом крикнув:

— Сімо, тримайся!.. Сімо, дай! — Це кричав Кешка. — Та чого ж ти руками махаєш? Ти бий…

Мишко нападав без особливого запалу. Деякі глядачі ладні були заприсягтися, що Мишко жалів Сіму. Проте після Кещиного вигуку Мишко озлився і заходився молотити. Сіма зігнувся і тільки зрідка виставляв руку, щоб відштовхнути противника.

— Атас! — раптом вигукнув Толик і перший кинувся в підворіття. До стосу дров поквапливо йшла Людмилчина мати.

Трохи осторонь дріботіла Людмилка. Помітивши, що хлоп’ята розбігаються, Людмилчина мати прискорила ходу.

— Ось я вам, хулігани!..

Мишко схопив своє пальто і шмигнув у підворіття, де вже зникли усі глядачі. Тільки Кешка не встиг. Він притаївся за дровами.

А Сіма нічого не бачив і не чув. Він, як і раніше, стояв зігнувшись, очманілий від ударів. Оскільки Мишкові кулаки перестали раптом дубасити його, він, очевидно, вирішив, що противник утомився, і сам перейшов у наступ. Перший його удар прийшовся у бік Людмилчиній матері, другий — у живіт.

— Ти що робиш? — заверещала вона. — Людочко, тебе цей хуліган у калюжу пхнув?

— Ні-і,— заскиглила Людмилка. — Це Сіма, вони його били. А пхнув Мишко. Він у підворіття втік.

Сіма підвів голову, розгублено оглянувся.

— За що вони тебе били, хлопчику? — спитала Людмилчина мати.

— А вони мене й не били зовсім, — похмуро відповів Сіма.

— Але ж я сама бачила, як хулігани…

— Це був поєдинок. А вони зовсім не хулігани. — Сіма надів пальто, зняв з гвіздка свій портфель і пішов було геть.

Та в цю мить Людмилчина мати запитала:

— А це чия сумка?

— Мишкова! — вигукнула Людмилка. — Треба її забрати. Мишко тоді сам прийде.

Тоді Кешка вискочив із-за дров, схопив сумку і побіг до парадного.

— Біжи за мною! — крикнув він Сімі.

— Цей Кешка — Мишків приятель. Хуліган!.. — заревла Людмилка.

У парадному хлопчаки віддихалися, сіли на східець.

— Мену звуть Кешкою. Тобі не дуже боляче?..

— Ні, не дуже.

Вони ще трохи посиділи, послухали, як Людмилчина мати нахваляється піти у Мишкову школу, до Мишкових батьків і навіть у міліцію, у відділ боротьби з бездоглядністю.

— Ти цей альбом своїй учительці хотів подарувати? — спитав раптом Кешка.

Сіма відвернувся.

— Ні, Марії Олексіївні. Вона вже на пенсії давно. Коли я захворів, вона дізналася і прийшла. Два місяці зі мною працювала… безкоштовно. Я для неї спеціально цей альбом малював.

Кешка свиснув. А ввечері він прийшов до Мишка.

— Мишку, віддай Сімі альбом. Це коли він хворів, так Марія Олексіївна з ним працювала… безкоштовно…

— Сам знаю, — відповів Мишко. Увесь вечір він був мовчазний, одвертався, старався не дивитися у вічі. Кешка знав Мишка і розумів, що це неспроста. А другого дня сталося ось що.

Надвечір Сіма вийшов надвір. Він, як завжди, йшов, опустивши голову, і почервонів, коли до нього підскочили Мишко з Толиком. Він, мабуть, думав, що його знову покличуть битися; вчора ніхто не здався, а треба ж довести справу до кінця. Однак Мишко простягнув йому свою червону мокру руку.

— Гаразд, Сімо, давай миритися.

— Ходім з нами водосховище робити, — запропонував Толик. — Ти не соромся, дражнити не будемо…

Великі Сімині очі засвітилися, бо приємно людині, коли сам Мишко дивиться на нього, як на рівного, і перший подає руку.

— Ти йому альбом віддай! — зашипів Кешка Мишкові на вухо.