Радий Погодин - Цегляні острови

Одного разу, коли Кешка обідав на кухні, сьорбав нашвидку холодний суп із каструлі, до квартири зайшли кербуд, двірничка, а з ними кругла бабуся з білявим дівчиськом.

— Ось вам ключі,— сказав кербуд, зриваючи печатки з обох кімнат. — Живіть. Сусіди у вас хороші, мирні. Кімнати теж хороші. — Він сам відчинив двері, показав бабусі і дівчинці обої, стелі і тільки після цього віддав ключі. — Розташовуйтесь, майно привозьте. Якщо, скажімо, машина потрібна і вантажники, то в нашому будинку склад міститься, у них машинку не трудно роздобути. Я поклопочуся.

— Спасибі,— вклонилась бабуся. А дівчинка почала креслити ногою по підлозі, немов розмічала щось.

Всього цього з кухні, звичайно, не побачиш. Кешка вийшов у коридор, притиснув каструлю міцніше до живота і хлебтав ложку за ложкою, спостерігаючи. Адже повинен він з новачками познайомитися. Кербуд і двірничка пішли.

— Ой бабуню, дивись! — раптом скрикнула дівчинка. — Хто це?

— Людина, хто ж… — відповів Кешка. — Що, людей не бачила?

— Ти в цій квартирі живеш, хлопчику? — поцікавилась бабуся.

— Живу.

Бабуся хотіла ще про щось запитати, але дівчинка підштовхнула її в бік і засміялася.

— Глянь, як він їсть. Прямо з каструлі…

— Ну і їм, — сказав Кешка. — Так смачніше; либонь, не пробувала?

Він зачерпнув повну ложку гущі і, голосно плямкаючи, пішов на кухню. Для більшої ваги він, окрім усього, стукав по дну каструлі пальцями, як у бубон.

— Мамо, у нас тепер нові жильці,— повідомив він матері за вечерею. — Дівча одне і з нею бабуся.

Наступного дня нові жильці переїхали в квартиру. Вантажники носили громіздкі речі — шафи, столи, диван, піаніно, багато ящиків та різних клунків.

Кешка тинявся в коридорі, посвистував, штурхав клунки ботинком. Він охоче допоміг би, але дівчисько крутилося, як заводне, всюди встигало, командувало:

— Шафу тут поставте. Диван — тут. А сюди тумбочку для телевізора. Тут книжкові шафи.

Бабуся сиділа на підвіконні в кімнаті і лише інколи поправляла.

— Не сюди, Анночко, тут крісло.

Кешку дівчинка не помічала. Тільки один раз вона звернулася до нього, та й то образливо.

— Як вештатися без діла, то краще допоможи. Бабуня хвора, а я сама не можу… — Треба було присунути щільніше до стінки туалет із світлого дерева з високим овальним дзеркалом.

— Не можеш, то й носа не задирай, — зухвало відповів Кешка. Він вхопився за дзеркало. — Давай!.. Рраз!.. Ну, ще… Ррраз!..

Дівчинка зневажливо подивилася на нього. А коли дзеркало стояло вже на місці, буркнула так, щоб почув тільки один Кешка:

— Дикун.

— Барракуда [1] Хижа риба, водиться в південних морях. , — огризнувся у відповідь Кешка.

Ось так і почали складатися Кещині стосунки з дівчинкою Анночкою.

Увечері мама теж познайомилася з новими сусідами. Вони довго стояли в кухні з бабусею. Мама розповідала про себе, про свою роботу, про Кешку.

— Здичавів він у мене. Я на роботі цілий день…

— Так, так, — кивала бабуся. — Я так само свого ростила. Батько продкомісаром був. У Середній Азії загинув…

Тепер розповідала бабуся, а мама кивала.

Дівчинка поводилась з великою гідністю, як доросла.

Якщо є на світі чаплі з короткою шиєю, то це дівча нагадувало Кешці саме таку птицю. Вона любила, зачепивши ногу за ногу і нахиливши голову, скоса поглядати на Кешку. Подивиться, подивиться і скаже шо-небудь розумне, як-от:

— Давай я на тебе культурно впливатиму.

— Спробуй тільки.

— Причешися; непристойно ходити патлатому.

— А тобі яке діло?

— Ненормальний…

— Барракуда!

Одного разу дівчинка сказала Кешці:

— Ти такий невихований дикун через те, що в тебе батька немає.

— А в тебе хіба є?

— У мене є. Мій тато на Півночі, він там важливе родовище розвідує.

Кешка нічого на це не відповів, одягнувся і пішов на вулицю. Кепсько було у нього на душі. Раніше йому ніхто такого не казав. Колись давно, ще зовсім маленький, Кешка спитав у матері про батька. Вона збентежилась, подивилася кудись поверх його голови, потім сказала дуже тихо і дуже серйозно: «У тебе є мати, Кешко… Хіба тобі цього не досить?»

Правду кажучи, Кешці було досить і самої мами. Він дуже любив її, слухався скільки міг і зроду нізащо не завдав би їй навмисне жодної прикрості, навіть найменшої. А якщо він і чинив мамі неприємності, то вони удвох завжди могли дуже добре порозумітися і завжди поступалися одне перед одним. Взагалі, вони жили в злагоді. Незважаючи на це, слова дівчинки Анночки боляче шпигонули серце Кешки. Він чомусь затужив більше, ніж це бувало після бійок та інших серйозних невдач. Грався він цього дня мляво, часто відходив від хлопчаків, стояв осторонь, спрямувавши погляд у небо. А надвечір, сидячи біля стосу дров, запитав у своїх друзів, Мишка й Сіми з четвертого номера: