Радий Погодин - Цегляні острови

Кешка грошей не брав, мужчиною теж не вважав себе. І не любив, коли з ним розмовляли, як з приятелем. «Чого ламаються, немов я зовсім малий, не розумію?»

Другий відзначавсь тим, що обов’язково приносив Кешці подарунки, цукерки, книжки і називав його: «дитинко», «хороший хлопчик», «Кешко дорогий»…

Третій зовсім не звертав уваги на Кешку. Він дивився на нього, як ні порожнє місце, і трохи кривився, коли Кешка. все ж таки потрапляв йому на очі.

Першого і другого Кешка зневажав. Третього ненавидів. Жодного з трьох він не міг уявити своїм батьком.

— А тебе й не спитають, — казав Мишко.

— Я тоді з дому втечу.

— Не кажи дурниць. Спіймають, дадуть скільки треба — і втихомиришся.

Розглядаючи журнали або книжки, Кешка довго не зводив очей з воєнних картинок і фотографій. «От якби такого батька», — шепотів він, вдивляючись у безстрашні обличчя партизанів та солдатів. Кешка навіть вирізав із «Огонька» портрет Героя Радянського Союзу Івановського і пришпилив його кнопками над отоманкою.

Одного разу, коли Кешка сидів дома, малював у зошиті танки й літаки, в кімнату постукала дівчинка:

— Кешко, до вас гості… Фе, нечема, іди стрічай.

Але зустріти Кешка не встиг. В кімнату вже заходив високий військовий, у довгій шинелі з авіаційними погонами. «Одна, дві, три… — Три великі зірки налічив Кешка. — Полковник».

— Можна? — запитав військовий.

— Можна…

Полковник привітався з Кешкою, поцікавився, де мама, І попросив дозволу підождати її. Розмовляв він просто. Ледь помітно заїкався і розтягував слова. Кешку він розглядав з неприхованою цікавістю.

— Великий ти вже.

— Ага, — погодився Кешка.

Полковник сів на отоманку. Повернув голову, так що його шия під тугим комірцем почервоніла, і спрямував свій погляд на портрет Героя Івановського. А Кешка малював і скоса поглядав на гостя. Усю щоку полковника перетинав блідо-рожевий прямий шрам. Плечі у нього були широкі і дебелі, як у борця.

— Це ж хто, твій родич? — спитав, нарешті, полковник.

— Ні. Я його просто так повісив. Він дуже хоробрий, мабуть. — Кешка зашарівся, одвернувся до вікна.

— Він дуже хоробрий, — підтвердив полковник. — Він був моїм командиром полку під час війни.

Кілька хвилин обоє мовчали. Полковник нахилився, сперся ліктями на коліна і так сидів, трохи опустивши голову. Напевне, згадував свого командира.

Кешка гриз олівця, він ніяк не міг зосередитись і ляпнув зопалу:

— Ви заїкаєтесь, так?..

Полковник збентежився, тихо засміявся.

— Так, так… б-бачиш, трошки.

А Кешка ніяково засовався. «Треба що-небудь хороше сказати, а то бахнув не подумавши».

— А малювати ви вмієте?

Полковник ще більше зніяковів.

— Коли був хлопчаком… таким, як ти, малював… Але здебільшого літаки і кавалерію. Чапаєва…

— І я літаки малювати люблю, — стрепенувся Кешка. — Реактивні переважно… Ось, дивіться…

Полковник підвівся, підійшов до столу.

Коли прийшла мама, в кімнаті було накурено. Її син і високий, широкоплечий військовий, схилившись над альбомом, старанно малювали бомбардувальника найновішої конструкції, які ще і в повітрі не літають, а якщо й літатимуть, то принаймні років через десять.

— Мамо, поглянь, якого бомбардувальника ми винайшли! — кинувся до неї Кешка.

Мама стояла, м’яла косинку і здивовано поглядала на гостя. Серце у Кешки стиснулося. Він обережно поклав свій альбом на отоманку, встромив три пальці в рот, прикусив їх і так стояв.

— Здрастуйте, — глухо сказав полковник. — Пробачте, що я так, без дозволу…

— Здрастуйте, — відповіла мама. — Але як ви знайшли?..

— У Ленінграді це не трудно. — Полковник нахилив голову і тепер дивився на маму трохи спідлоба. В його очах і кругом очей у тонких білих зморшках притаїлися тривога і чекання.

— Кешко, ти вже познайомився? — з дивною поспішністю запитала мама. — Це Іван Миколайович, мій давній приятель. Ще коли тебе не було… — Мама запнулася, махнула рукою, сказала: «А втім, не має значення,» — і почала розпитувати гостя. З обох сторін так і сипалося: «Що? Як? Де? Коли?» А Кешка стояв біля отоманки, дивився на бомбардувальника найновішої конструкції, і на папір, на те місце, куди передбачалося накидати бомб, падали густі солоні краплі.

За годину гість уже прощався. Він попросив дозволу прийти ще раз. Кешка з хвилюванням чекав, що відповість мама. Вона сказала:

— Звичайно, приходьте. Я дуже рада, що ви не забули мене.

— Приходьте, — нагадав у дверях Кешка. — Обов’язково приходьте.