Радий Погодин - Цегляні острови

— Скажіть, а… чого в мене батька немає?

Мишко закліпав очима, навіть рота роззявив, але він був старший, тож узяв себе в руки І відповів дуже авторитетно:

— Це буває… Розумієш, буває, що діти без батьків ростуть.

— А може, у тебе батько на війні загинув, — висловив припущення Сіма. — У багатьох дітей батьки на війні загинули. Смертю хоробрих…

Кешці сподобалося таке пояснення. Він уявив собі, який був його батько відважний, високий, у кожній руці граната… Але Мишко не дав йому навіть і помріяти.

— Коли ж він загинув, якщо ти лише в сорок восьмому році народився?..

— А може, під час авіаційної катастрофи… А може, він моряком був і його корабель перевернуло штормом, — продовжував фантазувати Сіма. У Мишка були більш прозаїчні думки.

— Очевидно, вони просто розійшлися. Буває таке. Не порозумілися — і в різні сторони.

Під час вечері Кешка знову спитав маму про батька. Вона поставила на стіл недопиту чашку чаю, покрутила в руках сухарик і, не зводячи очей з нього, немов у сухарі й була прихована відповідь, сказала:

— Кешко, твій батько нас покинув. Не питай більше про нього. Добре?..

Кешка відчув, що своїм питанням він зробив мамі боляче. Він уткнувся в склянку і, дихаючи парою, схлипуючи, пробурмотів:

— Ну й нехай. Якщо він такий, і нам на нього наплювати. — А сам сидів і не розумів, як це можна покинути двох живих людей.

На дівчинку Кешка не розсердився. Чого сердитись? Вона ж не із злості сказала, просто перемудрила за своєю дурною звичкою.

І все-таки Кешка не втримався, вставив при нагоді каверзне питаннячко:

— Чуєш, ти… А твоя мама теж на Півночі?

Дівчинка закліпала довжелезними віями і, шльопаючи нижньою губою, заплакала:

— Померла ма-а-ма…

Кешка пошкодував, що запитав, тим паче, — він уже знав про її біду. Він набрався рішучості, торкнув Анноччину руку.

— Ну, не плач. Від сліз у жижках з’являється кволість.

Дівчинка не забрала руку, тільки частіше заморгала, і з її вій Кешці на щоку полетіли теплі бризки.

Після цього випадку у них тимчасово встановився мир. Кешка іноді підсовував дівчинці брудний посуд, коли вона мила свій. Але дівчинка була хитра і свій посуд добре знала.

— Чи тобі важко помити, га?..

— Щоб ти зовсім ледарем став?.. Ач який!..

Бабуня дівчинки часто розповідала про свого сина. Приносила Кещиній мамі його фотокартки, читала його веселі, дещо пустотливі листи і казала:

— Патлатий він у мене трохи… Хороший…

Дівчинка давала Кешці цікаві книжки, у неї було їх принаймні штук сто. Кешка гострив дівчинці ножі, помагав натирати підлогу. Вони ніби уклали між собою мовчазний договір.

Ніхто з них не торкався забороненої теми. Цією забороненою темою були батьки. Дівчинка перша порушила договір.

Якось до мами прийшов товариш по службі, вони посиділи, випили чаю і пішли в кіно.

— Це хто?.. Жених до твоєї мами приходив?

Кешка одразу навіть не зрозумів. Потім почервонів і ступив до дівчинки.

— Ану, повтори!

— Жених… — злякано повторила дівчинка.

Кешка смикнув її одразу за обидві коси. Пригнув їй голову до столу і постукав об клейонку.

— Я тобі дам, жених!.. Це просто мамин знайомий. Ану, кажи за мною: зна-йомий…

— Жених! — ревіла дівчинка.

Їх розборонила бабуся. Спочатку вона полаяла Кешку. «Як тобі не сором дівчинку кривдити?!» Але довідавшись, у чому справа, гримнула на свою внучку: «Надто розумна стала… Геть додому!» Вона повела її в кімнату і. ще довго вичитувала там. А Кешка пішов надвір.

— Мишку, як ти гадаєш, до мами різні знайомі ходять… — це женихи, значить?

Мишко ретельно обмірковував відповідь. Він помітив, що останнім часом Кешку стали мучити якісь безглузді питання. Але ж і на них відповідати треба, бо саме такі питання найчастіше псують настрій і заважають людям жити. Хто-хто, а Мишко це знав…

— Не всі женихи, — заговорив він обережно, — але, звичайно, І женихи теж бувають., Без них не можна. Нікчемний це народ, ти на них не звертай уваги.

Але саме після цієї розмови Кешка й почав звертати увагу на те, що раніше його зовсім не хвилювало.

Знайомих у мами було багато: із завода, з вечірнього інституту, і мужчини, і жінки. На жінок, звичайно, можна не зважати. А серед мужчин Кешка виділив трьох. Коли хто-небудь з них приходив, Кешці хотілося кричати: «Мамо, не пускай — це жених!» Перший заходив у кімнату сміливо, як у свою власну. Куйовдив Кешці чуб і говорив з ним, як з дорослим: «Здоров, брат! Ну, як твої справи?.. Що зараз вигадуєш, куди націлився?. Може, в тебе з грошима скрутно, не соромся, щось придумаємо, зметикуємо… Ось так, брат Кешко, ми ж мужчини».