Меґ Кебот - Щоденники принцеси

Після цього Лана Вайнбергер поцікавилася, чи давно я знаю, що я принцеса. Я не могла повірити: вона мене про щось питає, і при цьому в її голосі не чутно злості. Я, відповіла, що не знаю, ну, може, кілька тижнів. А потім Лана сказала, що якби вона дізналася, що вона принцеса, то зразу поїхала б до Діснейленда. А я сказала, що не поїхала б, бо тоді вона пропустила б тренування групи підтримки. Потім вона сказала, що не розуміє, чому я не їду до Діснейленда, бо я ж не беру участі ні в яких позакласних заходах. Ось тут втрутилася Ліні. Вона сказала, що Америка діснеїфікувалася і що взагалі Волт Дісней був фашистом. А потім всім стало цікаво, чи правда, що його тіло лежить заморожене під палацом в Анахаймі, і тоді містер Джаніні запропонував нарешті повернутися до координатної площини.

Вона, коли подумати, є безпечнішою площиною, ніж та, в якій зараз живемо ми, бо в ній же немає репортерів.

Декартова система координат розподіляє площину на чотири частини, які називаються чвертями.

Коли я обідала з Тіною Хакім Баба, Ларсом і Вахімом, вона розповідала мені, що в Саудівській Аравії, звідки родом її батько, дівчата повинні носити таку собі одежину під назвою чадра, яка схожа на величезну ковдру. Нею вони обмотуються з ніг до голови і залишають лише щілину для очей, аби хоч щось бачити. Це має захистити їх від хтивих поглядів чоловіків, але Тіна каже, що її двоюрідні сестри носять під чадрою джинси «Ґеп», і, коли поблизу немає дорослих, вони скидають ті чадри і тусуються з хлопцями, як ми.

Ну, як ми тусувалися б, якби в нас були хлопці.

Ох, ні, беру свої слова назад. Я забула, що в Тіни є хлопець, і він піде з нею на танці, присвячені розмаїттю культур. Дейв Фарух Ель-Абар.

Господи. Ну що зі мною не так ? Чому я не подобаюся хлопцям?

Тіна саме розповідала мені про чадри, як раптом Лана Вайнбергер поставила свою тацю поряд із нашими.

Я не жартую. Лана Вайнберґер .

Я, звісно, подумала, що вона зараз виставить мені рахунок з хімчистки за свій светр (від того морозива-ріжка) або почне лити соус «Табаско» у наші салати, але все було інакше, вона так собі солоденько спитала:

— Дівчата, ви ж не проти, якщо я сяду поряд із нами, правда?

І тут я побачила, як ще чиясь таця під’їжджає примо до моєї. На ній лежать два подвійних чізбургери, велика картопля фрі, шоколадні коктейлі, соус чілі, пачка чіпсів «Дорітос», салат із французькою приправою, пачки батончиків «Йодлз», яблуко та велика «Кока-кола». Коли я підвела очі, щоб побачити, хто ж це здатен схавати таку купу жирної їжі, то побачила Джоша Ріхтера, який ставив свого стільця впритул до мого.

Я не жартую. Джоша Ріхтера .

Він сказав мені: «Привіт», сів і почав їсти.

Я поглянула на Тіну, Тіна — на мене, а потім ми обоє подивилися на своїх охоронців. Але вони в цей час були надто зайняті, бо сперечалися, що краще застосовувати проти повстанців: кулі з гумовими наконечниками чи шланги з водою.

Ми з Тіною знову подивилися на Лану та Джоша.

Такі популярні люди, як Лана і Джош, нікуди самі не ходять. У них є такий собі почет, який усюди їх супроводжує. Ланин почет складається з купки дівчат, таких, як вона, учасниць групи підтримки шкільної спортивної команди. Всі вони дуже гарненькі, з довгим волоссям, грудьми тощо, як і Лана.

Почет Джоша складається з групки хлопців-старшокласників, що так само, як і він, грають у шкільній команді. Всі вони дуже високі й гарні, і так само, як він, всі вони поглинають величезну кількість їжі тваринного походження.

Джошеві посіпаки поставили свої таці прямо біля Джошевої. Ланині — біля Ланиної. І незабаром наш столик, за яким ще не так давно сиділи дві придуркуваті дівчини зі своїми охоронцями, зібрав усіх найгарніших людей школи імені Альберта Ейнштейна, а може, і всього Манхеттена.

Я поглянула на Лілі. Вона так витріщила очі, як завжди витріщає, коли бачить щось таке, що може бути гарним епізодом для її передачі.

— Отже, — невимушено сказала Лана, наколюючи на виделку салат, який був зовсім без заправки, а з напоїв вона взяла лише воду, — що робитимеш на вихідних, Міє? Ідеш на танці, присвячені розмаїттю культур?

Уперше за все життя вона назвала мене Мією, а не Амелією.

— Ну, — по-принцеськи сказала я, — треба подумати…

— Знаєш, Джошеві батьки їдуть з міста, і ми подумали, що класно було б у суботу ввечері, після танців, влаштувати у нього вдома вечірку. Тобі варто піти.

— Справді? — спитала я. — Ну, я не знаю…