Меґ Кебот - Щоденники принцеси

Стривайте, а може, лише 36 500 доларів? Де мій калькулятор????

Не знаю, ким себе вважає Лілі Московіц, але точно не моєю подругою. Не пригадую, щоб хтось з моїх друзів коли-небудь злився на мене так, як сьогодні ввечері Лілі. Не можу в це повірити. І все через моє волосся !

Гадаю, я б зрозуміла, якби Лілі злилася на мене через щось справді важливе — наприклад, якби я не зняла якусь сцену в гастрономі «Хо». Бо я, мабуть, найголовніша операторка в передачі «Лілі каже все як є». До того ж я виконую багато роботи як асистентка. А коли мене немає, Шаміка плюс до своєї роботи має робити і мою. На ній уже й так обов’язки виконавчого продюсера та пошуки місця зйомок.

Тому я розумію, чому Лілі так обурилася через те, що мене не було сьогодні на зйомці. Вона вважає, що справа «Хо Гейт» — так вона її називає — чи не найважливіша історія, яку вона будь-коли знімала. Гадаю, це трохи дурість. Кому яке діло до п’яти центів? Але Лілі налаштована рішуче: «Ми розірвемо порочне коло расизму, в якому опинилися гастрономи всіх п’яти районів Нью-Йорка».

Мені байдуже. Я просто знаю, що, коли сьогодні прийшла додому до Московіців, Лілі подивилася на мою зачіску і сказала:

— О Боже мій, що з тобою сталося?

Ніби в мене було обморожене обличчя, і ніс почорнів та відвалився, як у тих людей, які видираються на гору Еверест.

Авжеж, я знала, що люди кепкуватимуть з мене, коли побачать моє волосся. Я добре його помила перед тим, як іти, змила з нього весь мус і пінку. До того ж я змила з обличчя весь макіяж, який Паоло мені намазав, і вдягла свій комбінезон та «конверси» (формули на підошві вже майже не видно). Я дійсно думала, що, коли не брати до уваги волосся, я виглядаю нормально. Більше того, мені здавалося, що я виглядаю навіть добре, як на мій смак.

Але Лілі була іншої думки.

Я намагалася поводитися як звичайно, ніби нічого не сталося. Взагалі-то так воно і є. Мені ж не груди збільшили.

— Та, — кажу, — це мене бабуся змусила піти до одного Паоло, і він…

Але Лілі не дала мені договорити. Вона була шокована:

— У тебе волосся такого ж кольору, як у Лани Вайнбергер.

— Ну, — мовила я, — я знаю.

— А що в тебе на пальцях? Це що, накладні нігті? У Лани теж накладні! — вона поглянула на мене круглими очима. — О Боже! Ти перетворюєшся на Лану Вайнберґер!

І це мене трохи зачепило. По-перше, я не перетворююся на Лану Вайнберґер. По-друге, навіть якщо і перетворююся, Лілі сама завжди казала, що судити інших за зовнішністю тупо; важливо те, що у тебе всередині.

Отож стою я вдома у Московіців, у прихожій з чорного мармуру, а біля моїх ніг, мов той коник, вистрибує Павлов, такий він був радий мне бачити. Я кажу:

— Я не винна. Це все бабуся. Мене змусили…

— Що значить «мене змусили»?

На обличчі Лілі з’явилося роздратування, таке, як щороку, коли наш учитель фізри каже нам здавати біг навколо басейну в Центральному парку на нормативи президентської програми здоров’я. Лілі взагалі не любить бігати, а особливо навколо басейну в Центральному парку (бо басейн там справді здоровенний).

— А ти що, з гуми зроблена? — напосілася на мене вона. — Ти що, німа? Ти що, не можеш відмовитися? Знаєш, Міє, нам справді треба попрацювати над твоєю твердістю. Ти надто покірлива своїй бабусі. Звісно, коли тобі треба відмовити мені, то це без проблем. Сьогодні в передачі про Хо мені була дуже потрібна твоя допомога, а ти мене підвела. І водночас не змогла суперечити своїй бабусі, якій заманулося відрізати тобі волосся і пофарбувати його в жовтий колір…

Пригадайте-но, що цілісінький день, доки Паоло не взявся до справи і не зробив мене схожою на Лану Вайнберґер, я тільки те і чула, як погано я виглядаю. А тепер була змушена вислуховувати, що і з моєю особистістю теж щось не так.

Тому я не витримала і голосно сказала:

— Лілі, заткни пельку.

Я ще ніколи не говорила Лілі «заткни пельку». Ніколи в житті. Не думаю, що я взагалі колись комусь таке казала. Я не така. Сама не знаю, як так вийшло. Може, це все нігті винні. Вони змусили мене почуватися сильною. Та й справді, чому Лілі завжди вказує мені, що робити?

На жаль, саме тоді, коли я наказала Лілі заткнути пельку, вийшов Майкл. В руках у нього була порожня миска з-під попкорну, і на ньому не було сорочки.

— Ого! — мовив він і позадкував.

Я не була впевнена, чому він сказав «ого» і чому позадкував: через те, що я сказала, чи через те, як я виглядала.

— Що?! — вигукнула Лілі. — Що ти оце сказала?