Меґ Кебот - Щоденники принцеси

Але я не щаслива. Я ані на грам не щаслива. Хоча Grandmère щаслива. Grandmère аж стрибає від радості, коли дивиться на мене нову. Тому що я вже не Мія Термополіс. У Мії Термополіс ніколи не було нігтів. У Мії Термополіс ніколи не було мелірування. Мія Термополіс ніколи не фарбувалася і не носила туфлі від Гуччі, або спідниці від Шанель, або бюстгальтери від Крістіана Діора, а вони, до речі, не 32А розміру, який мені потрібний. Тепер навіть не знаю, хто я. Але точно не Мія Термополіс.

Вона перетворює мене на когось іншого.

Через нову зачіску я тепер схожа на ватну паличку. Отака я стала перед татом і сказала все, що я про це думаю:

— Спершу вона змушує мене робити домашку. Потім рве мою домашку. Потім вона вчить мене сидіти. Потім вона примусила їх перефарбувати моє волосся у зовсім інший колір і майже все його відрізати, наклеїти оці дошки для серфінгу мені на нігті. Вона купує мені туфлі, які коштують дорожче, ніж операція маленької тваринки, і одяг, в якому я геть як Вікі, донька капітана зі старого серіалу сімдесятих років «Корабель кохання»

Мені шкода, тату, але я не Вікі й ніколи нею не буду, хай там як Grandmère мене під неї виряджає. Я не збираюся бути відмінницею в школі, бути завжди такою собі веселункою-сміхотункою і не збираюся заводити ніяких романів на кораблях. Так робить Вікі. Але не я!

Коли я це прокричала, мама вийшла зі спальні, наводячи останній марафет для побачення. Вона була вдягнена в усе нове. На ній була барвиста іспанська спідничка та спущена на плечах кофтинка. Вона розпустила волосся. Вигляд у неї був справді суперовий. Побачивши її таку, тато знову попрямував до бару.

— Міє, — сказала мама, застібаючи сережку, — ніхто й не просить тебе бути як Вікі.

— Grandmère просить!

— Твоя бабуся лише намагається підготувати тебе, Міє.

— Підготувати до чого? Я не можу така з’явитися у школі, розумієш? — закричала я.

Мама аж здивувалася:

— Чом би й ні?

О Боже. Ну чому, чому все це сталося зі мною?

— Тому що, — сказала я, стримуючись з усіх сил, — я не хочу, щоб хто-небудь дізнався, що я принцеса Женовії!

Мама похитала головою:

— Міє, люба, все одно вони рано чи пізно про це дізнаються.

Як вони можуть дізнатися? Розумієте, я все продумала: я буду принцесою Женовії лише в Женовії, а ймовірність того, що хтось з моєї школи колись поїде до Женовії, нульова. Тому ніхто ніколи не дізнається, і можна не боятися, що мене всі вважатимуть потворою, як Тіну Хакім Баба. Або принаймні дивачкою, яка щодня їздить до школи в лімузині й за якою хвостиком ходять охоронці.

— А що, — мовила мама, вислухавши мене, — як про це вже написали в газетах?

— З якого це дива воно з’явиться в газетах?

Мама поглянула на тата. А тато відвів очі й відсьорбнув напою.

А потім він зробив таке… ви не повірите. Він поставив бокал, заліз у кишеню штанів, витяг гаманець «Прада», відкрив його і запитав:

— Скільки?

Я була в шоці. Мама теж.

— Філіпе, — сказала вона, але тато і далі дивився на мене.

— Я серйозно, Гелен, — сказав він. — Бачу, угода, яку ми підписали, нічого не дасть. Єдиний вихід у таких випадках, як цей, — готівка. Скільки я маю тобі заплатити, Міє, щоб ти дозволила бабусі зробити з тебе принцесу?

— То вона це намагається зробити? — закричала я ще дужче. — Якщо вона цього добивається, то ні чорта в неї не вийшло. Принцес із таким коротким волоссям, з таким великим розміром ноги, як у мене, тим більше без грудей, не буває!

Тато лише глянув на годинник. Певно, йому треба було кудись іти. Б’юся об заклад, це було чергове «інтерв’ю» з блондинистою журналісткою з «Новин АВС».

— Постався до цього як до роботи, — сказав він. — Нехай твої уроки принцеси будуть твоєю роботою. Я плататиму тобі заробітну платню. То скільки ти хочеш?

Я почала кричати щось про людську чесність і про те, що не можна продавати свою душу — все, що я чула на деяких маминих старих записах. Гадаю, юна їх упізнала, тому що вона якось заквапилася і сказала, що їй треба збиратися на побачення з містером Джі. Тато злісно на неї подивився — в нього це виходить майже так само добре, як у Grandmère, — а потім зітхнув і каже:

— Міє, від твого імені я жертвуватиму сто доларів щодня у цей, як його… Грінпіс, щоб вони врятували всіх китів, яких тільки захочуть. А за це ти ощасливиш мою маму і дозволиш їй навчити тебе бути принцесою.

Опа.

Це зовсім інша справа. Одна річ, коли він платить особисто мені за те, що я дозволяю пофарбувати собі волосся хімічною фарбою. Але платити сто доларів у Грінпіс? Це 356 000 доларів за рік! Від мого імені! Коли я випущуся зі школи, Грінпіс буде просто зобов’язаний взяти мене до себе. До того часу я пожертвую йому практично цілий мільйон доларів!