Меґ Кебот - Щоденники принцеси

— Ходімо куди? — запитала я невинно (це сталося вранці, пам’ятаєте, тоді я була ще невинна).

— Chez Paolo, — відповіла Grandmère.

Тобто «додому до Паоло». Я ж собі подумала, що ми йдемо в гості до когось із її друзів, можливо, на пізній сніданок. Ну, думаю, кльово, екскурсія. Як подумати, ці уроки принцеси не такі вже й погані.

Але коли ми туди приїхали, я побачила, що Chez Paolo — це зовсім не домівка. Спершу я взагалі не могла второпати, що це таке. Воно трохи нагадувало розкішну лікарню — там скрізь було таке скло з інеєм та такі деревця в японському стилі. А потім ми зайшли всередину; скрізь ходили такі собі худорляві люди в чорному. Вони так зраділи, коли побачили бабусю, а потім нас відвели до маленької кімнатки, де було повно диванчиків та журналів. Я подумала, що, можливо, у Grandmère запланована пластична операція, і хоча я проти пластичної хірургії — якщо ви тільки не Леола Мей і у вас немає губів — я подумала, що добре хоч трохи побути без бабусі.

Боже, як я помилялася! Паоло — це не лікар. Сумніваюся, чи він узагалі вчився в коледжі! Паоло — стиліст ! Навіть гірше, він стиліст людей ! Серйозно кажу. Він бере немодних, погано вдягнених людей, як оце я, і робить з них стильних. І цим він заробляє собі на життя. І Grandmère нацькувала його на мене! На мене !!! Ніби це злочин, що у мене немає грудей. Невже обов’язково треба розповідати про це якомусь типу на ім’я Паоло?

І що це взагалі за ім’я — Паоло? Слухай, це ж Америка, чорт забирай! ТЕБЕ ЗВАТИ ПОЛ!!!

Ось що мені хотілося прокричати йому в обличчя. Але я, звичайно, не прокричала. Паоло ж не винен, що бабуся мене туди затягла. За його ж словами, він лише тому зміг викроїти для мене час зі свого надзвичайно напруженого розкладу, що Grandmère сказала йому: це дуже терміново.

Боже, як незручно. Я — модна терміновість.

Звісно, я була лиха на Grandmère, але ж не могла накричати на неї в присутності Паоло. І бабуся це знала. Вона сиділа собі на оксамитовому диванчику, пестила Ромеля, який вмостився в неї на колінах з лапками хрест-навхрест, — вона навіть собаку привчила сидіти по-жіночому, хоч він і хлопчик , — сьорбала сайдкар (хтось його приготував на її вимогу) і читала журнал.

А Паоло брав пасма мого волосся, з відразою на них дивився і казав:

— Це треба зрізати. Це все треба зрізати.

І його відрізали. Все. Ну, майже, все. Залишилися хіба що чубчики спереду і ззаду.

Ви ще не знаєте, що я вже не блондинка кольору брудного посуду? Тепер я справжня блондинка.

Але на цьому Паоло не заспокоївся. Тепер у мене є нігті. Я не жартую. Вперше в житті у мене є нігті. Вони всі штучні, але вони в мене є. І здавалося, ніби вони мені як рідні: я намагалася віддерти один, але було БОЛЯЧЕ. Який секретний космічний клей використовувала та манікюрниця?

Мабуть, вам дивно, чому я дозволила зробити з собою всі ці штуки — обрізати волосся або зверху моїх справжніх, погризених нігтів наклеїти накладні, — якщо мені цього не хотілось?

Я й сама дивуюся. Звісно, я знаю, що боюся конфліктів. Тому мені й на думку не спало трощити склянку з лимонадом і волати:

— Годі, годі вже метушитися навколо мене!

Мені ж дали лимонад, прикиньте? У Міжнародному будинку зачісок на Шостій авеню, куди ми з мамою зазвичай ходимо, тобі, звісно, ніхто не дасть лимонаду, тому що стрижка й сушіння феном там коштують усього лише 9,90.

Знаєте, коли всі ці класні модні люди торочать, як добре тобі буде в цьому і як це увиразнить твої вилиці, якось мимоволі забуваєш, що ти феміністка і природозахисниця. Що ти не користуєшся косметикою та різними хімікатами, бо знаєш, які вони шкідливі для землі. Тому я не хотіла їх ображати й не влаштовувала сцен.

Я постійно собі повторювала: вона це робить, бо любить тебе. Маю на увазі, бабуся. Хоч я знаю, що це не так — навряд чи Grandmère любить мене більше, ніж я її, — але я все одно переконувала себе в протилежному.

Я говорила це собі й тоді, коли після салону Паоло ми пішли до магазину «Берґдорф Ґудмен», де Grandmère купила мені чотири пари туфель, які коштували майже стільки, скільки коштувало витягти шкарпетку з маленьких кишок Товстого Луї. Я говорила це собі й тоді, коли вона накупила мені цілу купу одягу, якого я ніколи не носитиму. Я так і сказала їй, а вона лише махнула на мене рукою. Мовляв, говори, говори, ти мені не заважаєш.

Для однієї людини це забагато. На мені немає жодного місця, яке б не пощипали, не відрізали, не відшліфували, не пофарбували, не відмили, не висушили або не накремили. У мене навіть нігті є.